Сергій Дячук - Біла ріка

А тепер Сергій іде до сестер на месу. Він проходить як завше пофарбований паркан тієї садиби, як завше повні порядки, швидко йде повз тріснутий асфальт раптом звертає увагу на видавлені в ньому роки і клас «10Б 77 г.» далі ще черговий відбиток розібрати можна лише першу цифру «8» — випускники вісімдесятники. На стінах крила школи, де розміщується спортзал, на другому поверсі білою фарбою по цегляній кладці вже роки випуску ближчі до випуску Сергія 97 р. Пойдаш зазирає у вікна школи, прикриваючи долонею у коридорі першого поверху між дверима до класів стіни розписані олійними фарбами на тему казок. Майстерня художника, автора розписів, була у підвалі школи там були роздягалки для початкової школи і вони одягаючись після уроків завше набридали митцю, що розписав шкільні стіни, зазираючи до його майстерні. В памяті виринають картинки з дитинства лінійки, синя і рідше коричнева шкільна форма, значки жовтеняти, червоні піонерські галстуки, гра в квача на перервах і як коридором тягнуть ялинку перед новим роком чутно шурхіт і учні вже не годні дотерпіти до перерви і після дзвінку всі класи початкової школи біжуть до спортзалу щоб подивитись, зазирають там вже стоїть ялинка яку прикрашають старшокласники і вчителі. Раптом зовсім інший спогад дзвоник у двері квартири в маленькому коридорі стоїть солдат в костюмі діда мороза в кірзових чоботах в які заправлені формені штани малий це зауважує але попре все щасливий. Боєц дістає з червоного мішка подарунок кольорову коробку з цукерками у вигляді діда мороза. Малий весь час зауважує зелені формені штани і чоботи але попри розуміння несправжності діда мороза він щасливий. І школа яка тоді здавалась не реально великою, а тепер така мала, мала. Ком до горла не вистачає ще розплакатись на подвірї рідної школи «що за чуш, яка може бути ностальгія» думає про себе він відганяючи тужливий настрій але уява малювала Сергію картинки зі шкільного минулого яскраві і сонячні і чомусь тільки весняно літні такі ось в коридорі лінійка, заохочення відмінників на мить картинка зникає і знову сіра чорно-біла зима. Далі знову діти з яскравими зірочками на синій формі бігають шкільним подвірям бавляться в квача, дівчатка у фартухах бавляться в рєзінки, від їх стрибків подвірям катится луна. Далі під деревами на спортивному майданчику якийсь клас на фізкультурі. І знову спомин розсіюється і лише холодний березневий вітер виправдовує на міцність грубе гілля старих шкільних каштанів. Сергій проходить повз центральний вхід. Якісь малі, підлітки, поруч на турніках пють пиво почерговов передаючи пластикову пляшку. Він йде далі і стає прямо біля центрального входу «БСШ № 5», біля центрального входу вже нема клумби, заасфальтували, а колись тут так красиво по весні цвіли червоні квіти а по ранках понеділку за пів години до девятої усі класи збирались на всешкільну обов’язкову руханку «утреннюю зарядку». Пойдаш закриває очі і бачить той солодкий спомин зі своїх шкільних років, яскраве сонце і двері школи повільно відкриваються і з них по яскраво освіченим сходам в оточенні подружок, сміючись, спускається вона, його велике шкільне кохання, вродлива білява дівчина, її волоси розпученні пасма спадають на плечі і Сергій як і тоді стоїть здивований завмер, в очікуванні погляду і ось Свєта Подєкова дивится на нього, одна коротка мить вона вже не сміється з легкою посмішкою проходить поруч. В цей момент як і тоді він відчув як легка дрож пробігла тілом призабуте блаженне почуття першого почуття виринуло з глибин і знову зникло як той далекий уже весняни теплий день з його юності коли він був закоханий у Свєту П. Яка тепер не знати де вона вийшла заміж одразу після школи народила доньку декілька разів на прикінці дев’яностих і початку нульових ще бачив її з дитиною в центрі, дівчинкою з темним волоссям, розійшлась, казали що десь у Москві,пару разів недавно перетинався в місті зі схожою на неї пані,але не знати точно чи вона це була. Пойдаш ніби прокидається зі сну на дворі холодно, зима не попускає. Сергій іде далі проходить тополиною алеєю з іншого входу доріжкою, що веде на вулицю Горького, поруч стадіон. Вже видно монастир сестер, що у двоповерховому будинку, ворота відкриті.Але в памяті знову Свєта, в її ході було щось дивне якась вада, висока і струмка завше з гордовитою поставою і ці ледь помітне прихрамування робило її для Сергія ще прекраснішою. Зараз у памяті вона даленіла залитою сонцем шкільною алеєю поруч з яблуневим садом який вже вирубали, в ряди старі каштани, вона ще раз огорнулась біля калітки і подивилась на Сергія серйозно із сумом. «Боже і дотепер жалію, що не побіг тоді за нею, тим останнім весняним днем у школі тоді перед випускними іспитами, а далі мов водоверть. Біжіть за тими кого любете поки вам вистачить сил» подумалось Сергію «щоб потім не жаліти ціле життя», він швидко пішов алеєю до монастиря, на шкільній фіртці ще раз огорнувся на школу і перебіг дорогу.