Сергій Дячук - Біла ріка

— Я закінчив цю школу, проходив до неї з першого класу. Наше покоління загублене покоління. У кожної країни напевно є таке, знаєте, це, як в стрічці російській одній, в якій чотири здорових молодих тридцятирічних чоловіки їдуть на краденій БМВ сьомої моделі «Бумері» власне кіно так і називається. Вони їдуть, десь тікаючи після дурної ситуації, а їдуть насправді в нікуди, тікаючи не знати куди. Вони загублені, ніби в часі, і тікають вони насправді самі від себе. За вікном краденої тачки розгортається панорама — епічна картина полурозпаду чи, пак руїни, СРСР. Якщо хочете, духовна прірва, в якій опинилась безліч людей: бандити, продажна міліція, діти норкамани, проститутки, далекобійники, здеградоване вмираюче село… Вони їдуть дорогою. Пусте покоління так це про нас кіно дуже правдиве. Нещодавно зустрівся з однокласником у місті. В міському парку сидів з хлопчиком на меморіалі, на лаві пив пиво і лузав насіння. Дуже давно не бачились з ним направду напевно ще зі школи. В перших класах за одною партою сиділи-і він знову подивився на ті вікна на першому поверсі: побитий життям чоловік з досвідом, якого вистачило б на два і то три життя, зранений тридцятирічний чоловік, і поруч дуже схожий на нього фізично маленький п’ятирічний хлопчик. Виявилося, що то не його син, а син жінки, з якою він живе тепер у цивільному шлюбі, біологічний батько про малого забув. Він називає друга просто Вовою. Два зранених чоловіки на лавиці біля меморіалу в центрі. Видно Бог послав їх один для одного, бо вони мають потребу в один одному, залежні…

Сергій замовчав і знову подивився у вікно. Він згадав, як вони пізньої осені хлопчаками приблизно одного віку — дванадцятирічні, набравши свинцевих пластин з акумуляторів під завивання вітру на аеродромі біля закинутої автобази, зробивши форму у землі, розплавляють у консервній банці свинець і старший між ними хлопець із сигаретою в зубах заливає розплавлений метал до формочки у землі, який вистиває відлитий кастет кожному під хлопчачу долонь. І потім як вони хлопці діти військових стоять стиснувшись до купи мов стайка звірків дивляться з ненавистю на місцевих україномовних із «совхозу» і деякі стискають свої свинцеві кастети в кишені. Вони кричуть на них матом. Старші від’їжджають, поступають до військових вузів в Росії. Містечко занурюється в дев’яності. Сергій, ніби стряхнув із себе цей неприємний спогад і слухав, що далі говорять за столом сестри з отцем: кепкували за вулиці імені поляка Дзержинського, на якій був костел і що з тим вже треба щось робити, звертатись аби переіменували чи що. Сергій підтримує цю розмову.

— Так пам’ятаю, дивимось телевізор, а там трансляція вечору у Москві: на Лубянській площі повно людей з різними прапорами, триколорами, іноді жовто-блакитними кран «Івановець» випускає стрілу над пам’ятником «Залізного Фелікса» в довгій шинелі. Чорні вікна в кабінетах будівлі КГБ по сусідству, вимкнені світла. Люди кричать. Старші люди не стримають плачів, ридають і обнімаються. Перед телевізором мама, прикриваючи рот рукою, дивився перелякано на тата, а він сміється і примовляє фразу з анікдота «Залізний Фелікс, залізний Фелікс. Р-а-з-м-а-з-н-я». Сергій сміється самий, бо один знає цей анекдот, а розповідати зараз не випадає

Попрощавшись із сестрами, вийшли на двір, потиснувши отцю та диякону руку біля машини. Сергій йде додому, проходить повз школу, вже якось спокійно на душі, ностальгії нема. Лише в пам'яті виринають мелодії «прощання з полковим оркестром».

Отець Едвард стояв мовчки і слухав Сергія худий францисканець непомітно посміхався собі у коротку бороду

— Тепер вже можу висловитись. Як ви отче знаєте, я родом з православної Буковини, мої предки скорше за все бились в лавах війська св. Штефана Великого, господаря Молдавії і зупинили натиск османів, вторгнення чоловіка Роксолани, султана Сулеймана вглиб континенту. Онуфрій теж з Буковини родом. Знаєте тиждень тому мав розмову з одною місцевою письменницею і вона оповідала страшні речі про те, як в центрі міста руйнували під будівництво універмага цвинтар давній. Уявіть, там колись було три церкви поруч і вона дитиною, ідучи до школи номер один, що будували на фундаментах древнього козацького храму арх. Михаїла дуже добре запам’ятала, як розоряли священичі могили. Вона пригадувала, як відкривали могили і тлінні останки в облаченні, бороди, панагії, хрести і все потім викидали на смітник. Півтисячі років священичих поховань з трьох церков в центрі міста пішли на смітник. Жодного виправдання! «Не можна двом господарям служити»! Девальвація людського життя. Людина, мов муха. Які там святині і реліквії?! Сталін, цар Микола, православіє, СРСР? Євангеліє Христа понад усе!