Сергій Дячук - Біла ріка

Сергій усміхнувся, але посмішка зникла, коли він згадав, як бачив діда в частині минулої осені, коли тільки приїхав з Карпат. Ходив на турніки і зустрів його біля бані з якої строєм вийшли розпарені солдати з румяними обличчями і скрученими під пахвами рушниками. Солдати прокрокували далі, а вони з дідом йшли повільно дорогою у частині дід в синьому льотному бушлаті і у військовій шапці без какарди, блідий, сильно подався, особливо з тих далеких часів, коли вони учні початкової школи дражнили його вертаючись додому. Розповів про сина який загинув десь у Африці, син військовий льотчик, підробляв на якусь приватну компанію, типу тих, що набрали військові борти транспортні Іли та гелікоптери з нашими асами пілотами заразом і літають в тих країнах третього світу, перевозячи вантажі, де інші перевізники бояться, або просто демпінгуючи перевозячи задешево. Їх обігнав стрій солдат з рушниками під пахою

— Банний день

Каже дід, всміхаючись ніхто крім нього виявляється не може запустити баню, тому командир його не відпускає і він числится в штаті останній із Магікан гарнізону. Зі старих часів лишився він один. Облуплені казарми, запущений плац з потрісканим асфальтом, дві казарми віддали цивільним: одну переробили під квартири, з іншої зробили гуртожиток. Повний занепад. Дід дивится на казарму гуртожиток і резюмує сумно

— Наші люди не вміють жити красиво.

Дивится на Сергія і додає

— Мов якісь біженці.

Літній театр в будівництві якого брав активну участь батько Сергія, і він це добре пам’ятає як бігав допамагти чи просто поглазєть тепер зруйнований, завалені деревяні сідушки зірвана плитка з кабіни оператора, вікон нема, двері виламані, кругом послід. Біла стіна на сцені заляпана обмальована з різними написами. Трохи в стороні армійський клуб з музеєм полка, чи скорше, що від нього лишилось: експонати валяються, книги з бібліотеки лежать купою, в частині будівлі магазин, іншу здають в оренду якомусь військовому клубу, лише мала актова зала з обдертими стільцями і проваленою підлогою.

Вони ідуть з дідом мовчки їх обганяє якась вантажівка з будкою з боку складена велика локаційна антена, напевно вивозять останні станції з полігону локації, де служив Іван Пойдаш батько, всюди бігають бездомні пси, Сергій йде і пригадує собі як колись ця частина «отдельный краснознаменный полк связи» літом залита сонцем на якому виблискують побілені бордюри пофарбовані фасади, підстрижені кущі, акуратні стройові розрахунки, коробки, марширують в новій формі а не в штопаному лахмітті. А тепер біля КП пам’ятник на честь формування в 41 році цієї частини взявся тріщинами, бетонна доріжка до нього заросла травою., на КП байдужий заспаний зі слідами важкого похмілля на лиці офіцер дивиться у загратоване вікно в якому відображається його багрове лице, він навіть не обернувся подивитись хто проходить, біля воріт солдати у брудній заношеній формі лузають сємічки, «якась армія дезертирів» думає про себе Пойдаш пригадує як тато заступав на чергування по КП, це був цілий ритуал, напрасована форма, начищені чоботи, підстрижені вуса КПП № 1, яке поруч з триста п’ятдесятим будинком, де вони живуть. Сергій із сестрою Людою бігли до нього на службу, сиділи в кабінеті дєжурного, пили воду з кумедного графіна як у кіні, тато приносив смачних, ще гарячих, булочок із повидлом з офіцерської столової по сусідству і вони допіздна сиділи у нього. Лише коли ставло дуже темно ішли додому, взявшись за руки.

Сергій через спогади і не помітив, як дійшов додому. Його гукнув старий. Вони розпрощалися на перехресті біля триста п’ятдесятого будинку. «Боже, це лєстий дєд з мого дитинства», — думав Сергій. Йому хотілось його обняти тепер як частину свого дитинства, що не повернется вже ніколи. Покоління рожденниху вісімдесятий рік у вже неіснуючій державі. Коли вона зникла з глобусів і політичної карти світу, зникло все, що пов’язувало їх з дитинством, все ніби уві сні, ніби і небуло зовсім піонерів, жовтенят, комсомольців. Парадів до річниць жовтневої революції і першого травня з парадами, радянськими іграми кіно і мультиками про революцію, збирання значків марок, піонерів — героїв, все в мить пропало, ніби було не по справжньому. Якби розвал відбувся пізніше, то не було тих сентиментів і відчуття несправжності. Дитинство, мов ілюзія. «Куда уходит детсво в какиє города…», — виринуло в Сергієвій голові. Якщо в інших країнах просто вертаються до місця, де промайнули дитячі роки, то у раданських дітей часів розвалу його ніби і не було, мов якесь задзеркалля, двері куди тепер закриті.