Сергій Дячук - Біла ріка

Композитор Леонтович був у свого старого батька священника на селі, гостював у нього, на вулиці було темно старий біля лямпи розповідав про справи парафії і ті страшні речі, що творяться довкола він здивовано говорив, що не впізнає своїх парафіян, що важкі, страшні часи надходять, «сатана робить вуру між людей», коли у двері загримали, старий підвівся, щоб відкрити, але син зупинив його «батько сидіть, я відкрию» він накинув на плечі потріпаний старий форменний піджак службовця і взяв з собою лямпу «Хто там?» спитав він «Чєка, откройте!» почулосе з надвору Леонтович обернувся і подивився на батька старий перелякано дивився на сина, відкрив двері з надвору хуртовина почала заносити дрібний сніг на порозі стояв чоловік у затертій чорній шкірянці з насунутою на самі очі фуражкою з червоною зіркою на ній голова була обмотана шарфом так що годі було роздивитись обличча, чекіст закашлявся і заговорив мов заскаулив «пусти переночевать хозяин» «бл…дь холод такой а я тут по службе застрял» Леонтович посміхнувся «О, так звичайно заходьте» той зайшов зняв фуражку і шарф хитро посміхаючись неголеним обличчям «от спасиба товарищи!» оглядаючись хатою, подивився в кут де були ікони в рушниках з вишикою червоним по білому пташки, візерунки, квіти над образами горіла маленька позолочєна лампадка. Старей панотець дістав варену картоплю, розв’язав вишитий рушник і поклав хліб на стіл, чекіст в брудних чоботах зайшов обдивляючись до хати на перевіс засмальцьованого светра весіла деревяна кобура з маузером він скривився на частунок «товарищи а для суг-реву нечиво не найдетса? А то,єто, мороз на улице такой» старий здивовано подивився на «гостя» «та ми люди непитущі, та і піст нині а я панотцем у місцевій церкві» виправдовувався батько композитора «А, поп значитца, да ето нечево советская власть …«на мить замовк і приязно посміхаючись махаючі вказівним пальцем на старого «з голови повибивает, предрасудки всякие буржуазние» господарі перезернулися, «гость» замовк і сівши за стіл насилу запхавши пару картоплин до рота витер потім губи брудною рукою «ну спасиба и на етом, а теперь на боковую» «Може вам води нагріти, помитись» спитав отець, чекіст глянув на старого із під лоба «да не, ми люди простие, товарищ панотец, и так обойдемса» отець і син знову перезернулися, нічному гостю постелили на печі він зняв чоботи обнявши піч приклавшись долонями і задоволено прошептав «тепленькая» обернувся вдивляючись в Леонтовича, що якраз ліг у ліжко повернувшись спиною до нього. На ранок старий священик весь побитий забіг до сусіда на руках були сліди від мотузки «допоможіть!допоможіть!» кричав він «син кровю стіка!» «лікара треба!» сусіди забігли до хати там на ліжку лежав швидкоруч перев’язаний закривавленим простирадлом композитор під ліжком на підлозі лижали образи з побитим склом, на них лежав рушник на яких вишиті червоними нетками на білому з легкою жовтизною полотні ширяли ластівки.

У той рік «Рада» повернулась до Києва на німецьких багнетах, зробили урочисте перепоховання «крутянців» їх везли підводами і поховали на «Аскольдовій могилі», політики проголошували патріотичні промови, поети декламували вірші на чєсть маленьких українських героїв над їхнею могилою, потім відправили у Військовому Великому Миколаївському соборі, церкві військових ветеранів, збудованої поруч на пагорбі проклятим гетьманом Мазепою. З собору після його поразки під Полтавою зідрали герб фундатора, хоча сліди від курча ще можна було впізнати вони були щє вгадувані над центральним входом до церкви по краям цієї дорогоцінної перлини в київській короні, цього собору довершеного зразка українсько-мазепиного барока стояли гармати на п’єдесталах як прикраса на знак того, що то спеціальний храм, храм військовий, київського гарнізону, дуже символічно бо сам гетьман був пушкарем, поруч стояла дзвіниця у тому ж стилі на взірець якої було побудовано Велику Лаврську на ній було спотворено баню бороково українську, грушовидну, переінакшено на синодально-російський взірець. Хор співав службу Божу вперше українською мовою присутні переважно селяни з довколишніх сіл плакали від слів молитов, що лунали рідною, зрозумілою мовою, деякон красиво співав українською уривок з Євангелії, плакали і урядовці з Центральної Ради У.Н.Р. левова частина яких після поразки визвольних змагань перейде на службу до більшовиків. На зміну Центральної Ради згодом прийде Пан гетьман німці невдоволені неспроможністю уряду лівих дотримуватися умов Берестейської угоди за якою Україна в обін на військову підтримку Німеччини і Австро-Угорщини мала постачати зерно у ці країни де назрівала серйозна продовольча криза але організувати постачання зерна Центральна Рада так і не змогла через постійні внутрішні чвари і німці її розігнали в один день військові зайшли до будівлі де вона засідала і сказали, що з них досить. Скоропадського колишнього генерала і улюбленця останнього російського царя і імператора і особистого друга рятівника Фінляндії Монергейма, потомка великого українського роду предок якого був гетьманом одразу після Мазепи обрали в цирку Крутикова володарем України за свої вісім місяців володарювання на чолі української держави, що відвела йому історія, він встиг зробити багато в тому числі організувати за участі церкви і вперше відспівати й зняти анафему з Мазепи котрого зрадив його далекий родич колись. Стояв він у Софії під час панахиди за Іваном Степановичєм з великою восковою запаленою свічкою у руках занурений у роздуми напевно він розумів тоді, що шансів зберегти державу мало бо німці програють війну, російське оточення тисне намагаєтсе направити на «путь истинний», бунти селян проти реквізиції надлишків зерна на користь військової угоди з німцями, опозиція невдах із колишньої «Ради» в глибокій задумі після служби він обійшов стрій сірожупанників, що стояли випруставані на Софіївській площі віддаючі чєсть він вдивлявся в цих своїх солдатів єдину боєздатну частину його війська сформовану в Австрії з військовополонених українців колишньої царської армії. Стояли вони у свої сірих строях з вишитими колосками пшениці на петлицях готові тепер вмерти за гетьмана і українську державу. Поруч стояли цивільні серед них дівчата вбрані по європейській моді але у вишитих сорочках з намістом під коротеньким пальто і спідницях трохи нижчі за коліна лакових туфельках і елегантних чєпчіках тримали вони портрет батька Шевченка в шапці і тужурці і кокетливо посміхалися. Гетьман думав «Де, де? Де ці українці, з ким будувати державу, дайте мені їх, приведіть, невже це і всі українці? Боже мало часу, як мало часу».