Сергій Дячук - Біла ріка

«Струнко!» «Пошеренгово!» — пар летів з рота, потім рухи руками і шеренга замарширувала на місці.

Офіцер замаршував у такт і рушив першим. За ним прапороносець, поклавши знамено на пличє. Синє-жовте полотно розпустилося і красиво замайоріло на повітрі. Залунали слова давньої козацької пісні про Сагайдачного. Дитячі неломлені голоси видавали, що то є за військо, що іде зараз обороняти столицю від лютих більшовиків, які насували чорною хмарою засніженими залізничними переїздами від Харкова.

Вони марширували вулицею. Продовжував падати легкий сніг. Поодинокі перехожі зупинялись і дивились на це дитячє військо. Жінка з офіцером у шинелі з фуражкою без кокарди відверто сміялися з них. З вікон визирали місцяни ще з теплих прибуткових будинків Києва, скалячи зуби. Визирали міщани і сміялися зі своїх оборонців.

Офіцер голосно звернувся до своєї супутниці, єхидно посміхаючись: «Детский хрестовий поход», але перестав сміятися, як і всі інші перестали, коли в кінці шеренги показались найменші чотирнадцялітні оборонці міста, які не встигали за старшими товаришами, збивалися, доганяли, намагалися тягнути носок, завеликі фуражки злітали з червоних від морозу вух. Прапор урочисто розвивався над колонною. Перед собором вони зупинились, залишивши кулемети біля входу і склавши зброю, лишивши вартового, гімназисти і студенти познімали фуражки і разом зі своїм офіцером і, хрестячись, по одному почали заходити до собору, занурюючись у тепло всередині. Там пахло ладаном і свічками. Академічний хор співав надзвичайно красиво. Малі оборонці почали і собі тихо підспівувати. Отець поблагословив воїнство, окропив святою водою, і вони вервичкою потягнулись цілувати хрест старому владиці в митрі з довгою сивою бородою схожого на святого Миколая митрополита Липківського. Після літургії в соборі малі маршем рушили вниз бульваром до вокзалу. Вони вже не співали. Розвивалося знамено. Найменші і далі не встигали за старшими, попереду йшов офіцер-вусань у жовто-блакитній фуражці. Він дивився прямо перед собою не відповідаючи на кпини росіян з тротуару. Якісь в цивільному почали закидувати їх сніжками викрикуючи образи «хохли идут, хохли идут, хохли идут на войну!» Позаду тягнули кулемети, що билися по бруківці, яка взялась кригою і була трохи притрушена снігом. Лише перед самим вокзалом якась заплакана старенька-селянка, поклавши клунки на тротуар, неперестаючи доки розтягнена колона не пройшла повз осиняти їх хресним знаменням своїми скрученими пальцями, і сльози катились її зморщеними щоками.

На вокзалі вже пускав пару паровоз. Ешелон чекав на них, щоб відвести на зустріч наступаючим революційним загонам Муравйова. Посеред перену стояла група старших офіцерів, що собі щось шепталися. Прибували ще окремі групи добровольців. Організовано сіли у вагони, завантаживши кулемети та залишивши в тамбурі, прикріпивши прапор ззовні біля дверей на ручці, потяг рушив. На сусідній колії в іншому напрямку грузилась Центральна Рада — чоловіки у хутряних шапках і шубах з великим багажем.

Потяг виїхав за місто. Студенти затягнули жалісну козацьку пісню «Не стій коню на дімною …Бо я вижу вірність твою…Іди коню до домоньку…» Хтось перебив, закричавши, «А давайте щедрика?!» і хор Леонтовича заспівав «Щедрик»…

Малий вдивлявся у вікно з темного вагону на засніжені краєвиди. Там з сільських хаток клубився дим з димарів, на полях вітер хитав кронами дерев, сбиваючи з них сніг. Гімназист дмухав на скло і знявши завелику рукавицю малював вказівним пальцем на ньому птахів на деревах… Під’їхали до станції на ній висіла назва «Крути». Малий перестав малювати і прошепотів собі під носа «Крути», тут же вивівши на склі цю назву. На станції вони поділилися на два загони, на два фланги, що мали зупинити марш більшовиків на Місто.

Курсанти залягли у полі, не встигши закріпитись як слід. В далечині показались чорні цятки, що збільшувались. Вони щось співали російською, червоне полотно майоріло на повітрі, за мить можна вже було розчути, що вони співають інтернаціонал: «Ми наш ми новий мир построим …!», — котре часом заглушував вітер, — «ето есть наш последний и решительний бой…!!!»

Офіцер вусань у жовто-блакитній фуражці, зігнувшись, пробіг по периметру позицій підбадьорюючи своїх малих: «Не бійтисе! це вони вас налякати хочут», «Їм самим страшно, тому вони і пяні» «поки не стріляти, я скажу коли»… Якийсь Малий намочився в штани, інші дрижали більше від страху, ніж від холоду, якого зараз не відчували. Офіцер напівлігши вчепився в кулемет прицілюючись кріз отвір «щітка максіма». Він ще раз крикнув: «не стріляти!».