Сергій Дячук - Біла ріка

— Вона тут молода, щаслева, і радісно посміхається

Сергій обійнявся з вуйком і ледь заліз до забитого автобусу до Чернівців. Розчулений Коцьо сумно посміхаючись, стояв біля зупинки в старих спортивках, в майці, тримаючи руки в накинутій потріпаній зшитій із лоскутків дермонтину куртці, пасмо його рідкої чолки прилипла до пітного чола, на яких здіймалися брови догори і тепер він чимось був дуже схожий на свою маму з портрету із старої хати.

Автобус набирав швидкість. Туман вже сходив і, проїжджаючи Коцеву хату, Сергій встиг роздивитись пусті пляшки по кутах, від випитого з вуйком вчора пива.

За вікном автобуса чорно сірі хмари переливаються не небі, над темно зеленими смереками. В середині гуцулки ведуть тихо розмову

— На вершинах Карпат п’ятнадцять градусів морозу. На Говерлі вже десять сантиметрів снігу і мороз не спадає.

Гори довкола Віжниці вбрані у яскраву палітру кольорів. Дими над лісами. Великий ніби уламок скали тягнеться до неба. Поруч змішаний ліс вбирається в яскраві кольори від темно червоного, аж багрового до різних відтінків жовтого. Вже за Віжницею в полі яскравими жовтими плямами лежать гарбузи.

За три дні Сергій вже сидів на праці, Київ заливало. Київ зустрів Пойдаша сонечком і сумним дощем. І ось тепер він сидить на праці в книгарні «Є» на Лисенка 3 і читає нову книгу Прохаська «Одної і тої самої», припрошуючи відвідувачів купувати

— Чудова, так гарно про Карпати і гуцулів пише.

У синяві степів, у слави димі, де Дніпр рвучкий основи міста миє, де доля — тінню лютої повії, ти сниш минувшину непримириму Пливуть віки верхами золотими, і буревії війн вовками виють. На лицарський порив блакитний Київ благословля Великий Володимир…

Герасевич.

Змішаний ліс на дачі, лощина, дуби і сосни, дорога, що губиться в глибині, одинока тропа від основної дороги вся в павутинні між гілля дерев…

Сергій прошепотів тихо, замріяно: «Маємо чєс», — замовчав і додав згодом

«Не кажи, що колишні часи були кращими, бо це тобі не мудрість підсказала» Когелет. І ослабнуть крутитись жорна. Згадався Іван Іванич, котрого давно вже не видів в переході на станції метро «Харківська». Сліпий на одне око дід Іван продавав там коряво плетені кошики зі штучних матеріалів, майже зі сміття. Він стояв там кожен вечір. Коли Сергій їхав з праці у книгарні, з центру міста Лисенка 3, що прямо таки за Оперою. Там була чи не єдина у трьох мільйонній столиці незалежної України книгарня, де в асортименті переважна більшість книжок українською мовою. Дід стояв у переході у будь-яку погоду і дивився лагідно посміхаючись своїм одним зрячим оком на перехожих, котрі байдуже проходили навіть не помічаючи старого під стіною, напевно заклопотані думками про повернення кредиту на квартиру, айпод, ноутбук. Якось Сергій завів звичку давати старому гроші примовляючи, що, ніби дає на матеріали. Було видно, що старий, перебуваючи у скрутному становищі, просто встидався [139] Встидався — соромився. протягувати руку. Одного разу перед Різдвом, Сергій всунув розчуленому старому двадцятигривневу купюру, привітавши зі свєтом. [140] Свєтом — святом. Став зі Старем на розмову. Той розповів, що жиє самий тут, поруч на масиві. Має дуже малу пенсію, на яку годі прожити, а донька з дорослими дітьми жиє у російському Пітері. Виглядало так, що вони просто забули про свого тата і діда, але він намагався, ведно [141] Ведно — видно. сам для себе виправдати їх. Родом дід, виявилося, із під Переяслова, з села під назвою «Пологі черевички». Сергій запам’ятав назву села, бо вчився в Переясовському педагогічному ім. Сковороди на вчитиля історії і мав сентимент до тих місць. Дід замріяно закрив очі: «Красота там, поруч Дніпро, оце як голод був в Україні в тридцятих, то малем плів саке з лозе і ловив рибу у ріці, бо ріка поруч була, ось і тепер плету» і обличчя у старого на мить стало щасливішим, «а молодші діти у сім’ї повмирали». Іван Івановичу покотилась по оку сльоза. Він втер її засмальцьованим рукавом старої зеленої куртки. «Ось а я потім в армію пішов. Служив на далекому сході у флоті — водолазом» — сказав — «навіть кількість занурень…» Але Сергій не запам’ятав: «Потім влаштувавсе на завод, що акваланги робить на початку вісімдесятих вийшов на пенсію і приїхав в Україну» І стояв він тепер тут, у переході, продаючи свої корзинки, котрі ніхто не купував, це теж «сволочи» зробили подумалось Сергію, — одні покинули його на призволяще, інші позбавили достойної старости.