Сергій Дячук - Біла ріка

— Шо упрів?!

Почулосе зверху. Сергій підняв голову побачив як вуйко стоїть склавши руки, роздивляючись світ у долині, де через смерекові стовбури було вже ледь видно стріх його хати. Сергій теж став на хвильку, перепочив, надягнув капішон на голову, поклав руки в кишені куртки і пішов доверху. Вже трохи повільніше підійшовши до Коця, став поруч. Вони стояли мовчки і дивились в долину. Під скрип старезних смерек у верхах, потім вуйко повернувся і вони так само один за одним пішли догори, звідти ледь поблискувало сонце, через грубі смерекові стовбури

–Єк у кіні!

Крикнув, сміючись. Сергій. Додавши через задуху

— Як у Т-і-н-я-х з-а-б-у-т-и-х предків, Параджанова.

Вуйко на це обернувся, нічого не сказав. Він не знав про що це говорить племінник. Сергій подумав: «напевно не бачив».

— Тре буде показати

Пробубонів собі під носа Сергій, і за хвильку закричав так, аж луна пішла горою

— Марічко!!! Марічка! Марічка! Марічка!

Коцьо вже не обертався на дивакуватого племінника. Прямував, мов танк, доверху. «Скоро виходимо», — подумав радісно Сергій.

За мить вони дійсно вийшли з лісу. Вуйко стояв і строго дивився на племінника, який не міг віддихатися, поклавши руки на коліна. Коцьо засміявся

— Шо є Сергійчику, втомевсе? Це тобі не по Хрещатику з дівчетками прогулюватисе. Чи єк те скажеш?

Сергій засміявся, вуйко продовжив

— Да подевесе на себе, якей з тебе гуцул?

Ці слова вуйка Сергія зачепили, але він не подав виду.

— Добре, пішле вже

Йшле через довгу толоку, що тягнулась край лісу і аж до вершини гори. Коцьо йшов мовчки, широко ступаючи.

«Йде, мов самурай», — подумав Сергій, всміхнувшись.

Часом по дорозі траплялись поодинокі дерева. Вони дійшли до старої хатки, яка стояла край цієї великої ділянки поля, де так само як і колись Поляки робили свої сіна. Коцьо обдивився довкола по-ґаздівські, мов це все належало лише йому. Потім присів на лаву біля вікна хатки, подивився проникливо і, навіть, ніби розчулено, на Сергія, прошептавши, тихо:

— Це тут все сталося.

Сергій нічого не розпитував, в уяві ожила картинка, яку він намалював собі після розповіді старої Катерини з Путили. Поклав долоні на двері на яких висів замок замотаний ганчіркою і прикрив очі. Коцьо знову заговорив так само стишеним голосом ніби в церкві

— Тут Сергійчику твій тато і я народелисе, у цій хаті

Сергій сів поруч так вони довго сиділи мовчки, роздивляючись широку панораму гір у долині, вітер, що пестив смерекові ліси, здіймаючи хвилі, іноді долітав до хати, вдаряючи в обличчя.

— Можете лешете мене тут на ніч, на автобус я вже не встигаю

Коцьо так само тихо не дивлячись на племінника

— Завтра поїдеш, ранком

— То шо давайте відкривайте?

— Та леше гет, ключа немаю, то у Цельових (Поляків)ключ. Нема там на шо деветесе граблі, та різне, шо треба коли в літі сіна роблять.

Він подевевсе тепер на Сергія і приязно додав

— У мене переночуєш. А завтра раненько Віжницьким поїдеш

Вони спускались від хатки Яленки коли вже потемніло і ліс занурювався у ніч ніби засинаючи видаючи час од часу якісь таємничі звуки. Але попри глуху ніч вони на диво легко і швидко дійшли до Коцевої хати, там світилися світла на дворі. Галя чекала на чоловіків, склавши руки біля веранди і вдивлялася в гори, вона не могла їх бачити. Коцьо завів Сергія до парадної кімнати своєї хати. Галя постелила велике ліжко. В стєнці стояв портрет Коці з комсомольським значком на піджаку і поруч портрет Ялени на який Коцьо на мить подивився і лице його стало таке як біля хати в лісі. Приємний запах холодної свіжої білизни на ліжку і тепло від натопленої груби. Сергій одразу заснув лише поклавши голову на подушку провалився у сон. Снів не було.

Сергія обережно розбудила Галя. Він спросоння не спам’ятався де він, було таке відчуття, що він навіть і не спав тільки ліг закрив очі і тут же його розбудили, подивився у вікно там було зовсім темно, одягнувся вийшов у веранду в якій було холодно на дворі скрутившись на холоді зайшов на кухню трохи зїв курячої зупи, подякувавши Галі за гостину пішов на автобус бо жінка Коці порадила йти на зупинку бо біля хати міг і не стати «дивлячись який шофер» казала Галя, Коці не було, жінка сказала, що десь за годену до того єк вона мала його розкорнєти чоловік, що не спав цілу ніч, «крутився на лужку» швидко накинув куртку на майку натягнув спортивку і десь буквально побіг не сказавши не слова. Сергій неспішно йшов дорогою в Киселицях, час до автобуса ще був все довкола окутав щильний туман так, що годі було за метр щось побачити, нічого не було видно лише шум від ріки біля дороги по якому Сергій орієнтувався ідучи на автобусну зупинку, холод проймав до кісток Пойдаш поклав руки до кишені під мешкою він тримав фото Ялени у заскленій сувенірній рамі. Дійшов до зупинки «Кисилиці» з туману ледь вгадувалась назва села і не чіткі контури цегляної будови пофарбованої в біле, на написі не вистачало одної літери. З туману наближалась якась постать. Жінка йшла несучи шос у кульку, то була жінка Магури, родичів Марії другої жінки діда Федора, вони посилились по сусідству бо були десь з верхів і переїхали в долину на запрошення родички. Вона підійшла до Сергія і протягнула йому пакет який тримала в руках там були три слоїки з білими гребами, буженицею і афенами. Подякувавши і попрощавшись з жінкою Магури, Кароліною яка пішла кутатисе, далі чекав на автобус, який запізнювався і коли на повороті вже заривів двигун пасажирського пазіка зі зворотнього боку підїхала і стала на протилежному боці дороги копійка з якої вискочив Коцьо біжучи до Сергія він тримав у руках великий пожовклий не то, конверт не то паспарту то була світлина молодої Ялени він протягнув конверт племіннику зі словами