Сергій Дячук - Біла ріка

Сергій раптом прокинувся, не встав, а аж підскочив з ліжка, видохнувши, втерши піт з лиця зрозумівши, що це був лише сон. Чулися пориви вітру за рогом будинку. Вітер так сильно бив об стріх складалось враження, що будинок не витримає цей шторм і грім на дворі. Мерехтіння гасової лампи створювало дивні тіні. Лампа ледь жевріла, під джергою він загрівся, але тепет тіло кинуло в холод він підкрутив лямпу, яка загорілась яскраво і взяв її в руку, йому кортіло спуститись донизу. Він швидко прокрутив у голові сон: цікаво як він чітко бачив все без лампи? Гра уяви. Спустився скрипучими сходами донизу швидко, вітер бив у засклену веранду, а вода від дощу чуркотіла зверху донизу тонкити і більшими струйками зі зворотнього боку. Швидко зазирнув у кімнати внизу. Там побачив точнісінько таку картину, як уві сні. Спросоня прубобонів під носа: «Дивно. Д-у-ж-е д-и-в-н-о». Підходить впритул до вхідних дверей, думає чи виходити у двір. Ззовні вітер і краплі дощу у шиби. Наважується. Прокручує ключ, двері не відчиняються. Потім ще раз і, нарешті, зі скрипом виходить на двір. Вдягає якісь старі калоші, що стоять акуратно біля дверей, вдивляється в сад, вертається назад і включає світло. Лампа над дверима хитається і блимає, скриплять дерева їхні гілки і крони від світла утворюють різні химерні картинки. Сергій поступово, як уві сні заходить до середини цього невеличкого саду опиняючись під краплями дощу, що паде якось хаотично, то рясно, то рідко. Краплі великі і маленькі, дивний карпатський дощ, довкола ніби в традиційному індійському театрі тіней лямпа, що спалахує то затухає разом з деревами і вітром малюють різні фігури не то звірів не то людей якісь геометричні і вертикальні малюнки. Сергій позіхає хоч він закутаний у джергу але все одно холоно заходить у середину замикає двері гасить світла і скрипучими сходами повільно підіймається на під, там вже затишно і рідно, якийсь блаженний спокій, він почувається вперше за багато і багато часу абсолютно щасливою людиною, якась ніби ейфорія і він не хоче спати пробирається з ляпмою у затемнений дальній закуток горища, чихає раз за разом, павутиння осипаються порохи в самому куті стояла відкрита деревяна скриня у візерунках, вона була відкрита «видно предане чиєсь» подумав Пойдаш, підійшов ближче там ткання, вишиті сорочки що вже підточені мілю поруч на підлозі валявся парадний кітель вояка автомобільних військ СА намагається пригадати хто з родини служив у цих військах «Коцін напевно» сам собі відповідає. Присідає біля стіни акуратно притулині пара ікон прикрашені по краях кольоровою позлиткою у вигляді квітів, пташками, візерунками такі ж маленькі скляні рамки зі світлинами в середині вицвіли, годі розібрати хто на них, але по краях все так само прикрашені червоною і срібною позлиткою. Сергій забирає ікони і пригнувшись прямує до ліжка, сідає,стерає пилюку зі скла роздивляється цілує і кладе на столик до трійці. Тушить лямпу, накривається майже з головою периною і джєргаю й спокійно засинає під завивання вітру і монотонне биття крапель у вікно.

Цієї ночі снів більше не було.

Здіймається вітер, жовте листя підсвічене осіннім сонцем злітає з дерев. Коти, що пахнуть коровами, стайнею, дзвіночки від яких чутно з толоки. У дворі на столі яблука висипані, маленькі і великі тверді, сухі боби, що поморщились і висохли на сонці.

Пойдаш прокинувся від того, що слабке осіннє сонце вигравало через велике вікно у павутинні по краях, і освітлювало підвіконня та ліжко у якому він спав. біля ліжка на стільці стояло велике літрове горще парного молока, пар піднімався струйкою доверху, розсіючись у повітрі. На променях сонця, що проникало у середину, можна було розгледіти пилюку у повітрі. В тарілці щедро нарізана бужениця [136] Бужениця — копчене мясо. великими куснями, хліб, і тепла ще пішковка, традиційне гуцульське солодке. Сергій посміхається, позіхаючи і протираючи очі, сідає на ліжко. Жадно п’є тепле молоко, закусуючи гарячою пішковкою з духовки, і тут бачить як сонце знадвору освітлює край сувенірної рами у гуцульських візерунках. Він кладе недопите молоко на табурету, підводится, нахиляється, вивільняє фото в рамі, долонею витирає пилюку, це портрет баби Ялени. Ялена Поляк якось розчулено дивится з кольорового, підфарбованого в ательє знімку, портрета, у хустці, яка зав’язана по старовіцки, в кожусі кептарі, який скорше за все розшила сама. Сергій стирає рукою залишки пилюки і кладе фото в рамі на підвіконня, підсвітлене ранковим карпатським осіннім сонцем. Портрет сяє, світло, на зворотній стороні вікна сіла пташка і бабуня Ялена, що так завше сумно посміхається з фото, завжди сумна усмішка на всіх фотографіях, що бачив Сергій його бабця посміхається, але завше сумно. Тепер він знає чому. На підлозі розсипана сушениця із мішку, дольки порізаних сухих яблук, які вже взялися пліснявою, вчора він ходив по них але не міг зрозуміти по чому ходить. Вже прощаючись з газденею Марією дякує за молоко і наостанок каже