Сергій Дячук - Біла ріка

— Передавай батькам прівєт! — намагалась вона крикнути якнайголосніше.

Сергій обернувся. Вона стояла біля порти з клябукою одною рукою тримаючись за штахетину фіртки.

Як Сергій заїхав аж на Шепіт, він і сам не зрозумів. Таки уп'янівши і обдумуюч, переварюючи, інформацію почуту у вуйни, він на автоматі зупинив першу машину. То був порожній лісовоз і десь після півгодини дороги перепитав куди він їде шофер скупо відповів

— Шепіт

Сергій аж протверезів від цих слів чоловіка, він доїхав до Шепота подякував шоферу не кажучи йому, щоб не позоритись, що йому насправді треба було у зворотньому напрямку до Киселиців. «Шепіт. Шепіт. Шепіт» крутилось у хмільній голові. Останнє гірське село, далі Румунія і окремі одинокі дрібонькі хутори і Чорні Карпати й далекі полонини, дівственні ліси. Шепіт ворота в далекі гори. Тут, ніби небо торкається вершечків гір. Смереки тягнуться до сірого осіннього неба. В тумані і сутінках губляться хатки накриті кольоровою метало черепицею, супутникові білі тарілки ледь помітні через туман кружальця і біліє шумить водоспад на скалі. Слабенький вітерець ніби шепче п'єному [129] П'єному — п'яному. Сергію: «Шепіт, Шепіт, Шепіт». Тиша і лише шепіт смерекового лісу у горах. За мить повна тиша і потім знову смереки говорять, ніби шепочучи тут у Шепоті про давні часи, про предків гуцулів, що вже на правді, і про яких сьогодні Сергію відкрилась правда. Вітер і шурхіт «шшшшшш-шшшшшш-шшшш-шшш»

Гори почали тонути в нічних сутінках ще більше. Вітер стих і почав знову налітати дощ. В поодиноких хатах почали запалюватись світла. Місяць вповні декілька разів на короткий час визирав із-за хмар над вершинами гір освітлюючи дорогу. Сергій зорієнтувавшись, пішов дорогою в бік Путили. Під ногами ляпала багнюка розбитої дороги. Спасало те, що вона часом була асфальтована. Праворуч шуміла Сучава, що з кожною годиною здавалось навіть на слух ставала все потужнішою, води в ній прибувало і прибувало. Несподівано вдалині попереду показалась якась тінь, яка швидко наближалась перетворючись уже в обриси людської фігури. Лише за метр стало видно, що то старшого віку чоловік. Сергій привітався і звернувся до нього чи він вірно йде до Путили, але той пройшов повз нічого не відповівши. Пойдаш про себе заматюкався: «Да шо це таке. Дивні люди» але потім «наверноно глухо-немой» подумав чому на російській мові «точно п’яний» резюмував сам до себе. Знову здійнявся вітер і зашуміли смереки край дороги. Пойдаш затягнув мотузку на капішоні. Слабенький дощ змінився мороссю, лише зрідка долітали великі краплі, що розбивав вітер, б’ючи по лиці. За спиною Сергія з'явилися два вогники від увімкнутих фар, що з наближенням ставали чіткіші, звуки роботи двигуна через ріку не було чути. Але Сергій навіть не звернув увагу на підсвічені світлом машини стовбури смерек ліворуч від себе, він йшов, думками перебираючи ті розповіді з гостини у Путилі. Шум від ріки і лісу не давав почути звук машини, що нешвидко їхала за ним, лише, коли машина пригальмувала поруч, Сергій зупинився. Роздивляючись авто, був то старенький підтриманий фольцваген гольф, годі було роздивитись колір кузова, на мить він просто стояв дивлячись на машину потім відкрив двері і сів. В середині було тепло, щітки дворників повільно ходили по лобовому склу, магнітоли не було, порожнє гніздо, в якому були якісь пепери, на торпеді німецькомовні наклейки ще видно з тих часів, як ця машина зійшла з конвеєра і потрапила в експлуатацію і тепер доживала свого віку в цьому глухому верховинському закутку Українських Карпат, прапор якої був на ліпучці з цього боку лобового скла. Лише зараз Сергій подивився на водія що слідкував за дорогою прямо яка серпанком вилась у горах, «сам Бог послав, не інакше» подумав Сергій, за мить несподівано раптом перед капотом вискочив якийсь великий лісовий звір який за мить знову зник на протилежній стороні дороги «Оле. О» усміхнувся водій до пасажира. Сергій прошепотів у відповідь «Олень». Фольтсваген завіз Сергія в Киселиці попрощавшись з німим, який навідріз відмовився взяти грошей активно жестеколючи, поїхав далі. Дощу не було, але вітер посилився настільки, що збивав з ніг. Він обернувся, машина вже зникла за поворотом, лишаючи по собі далекі червоні вогники. Повноводна Путилка вже майже розлилася до дороги. Повний місяць виглядаючи з поза хмар підсвітлює пагорб, по якому тягнеться довгий паркан зі штахетника. На самому верху контуром проступає маленький кований хрест, криж, на якому вгадуються обриси віночку зі штучних квітів. Сергій хрестится на криж, повільно підходить і деякий час незграбно шукає, як відімкнути порту, [130] Порта — калітка. потім знаходить клямку і, похитуючись від втоми, заходить на двір. Стає. Поруч стара хата, збудована за старими гірськими традиціями. Те саме планування, довга стріха й темні вікна, хитаються зі скрипом старі дерева у саду. Поруч у новій хаті світла вимкнені, але поблискують вогники видно хтось дивится телевізор, поруч літня кухня, світла в якій увімкнуті і йде дим з комина.