Сергій Дячук - Біла ріка

Сергій продовжив коментувати, роздивляючись фото в альбомі

— Дідо водив дараби рікою і був лісником, кажуть був дуже лютий — Сергій замовк і подивився на стару. Та мовчки опустила голову. Пойдаш продовжив — Кажуть під час бою в Стебнях бандерівці прострелили йому легеню, а брата вбили. То він Черемошом горі від Стебнів до Конятина піднявся до сестри, Микуцехи. А то такий кавалок дороги! Я пам’ятаю, як старий мій в Борисполі проговорився якось про ту історію, а я по карті потім дивився і дивувався. Крутий Федор був. — Катерина розхвилювалась і закашлялась, а Сергій вів далі гортаючи альбоми, перебираючи фото з коробки, натрапляючи на того чи іншого родича. Більше половини з тих, що на світлинах він не знав. Особливо контрастували міжвоєнні фото з пізнішими радянськими.

— Кажуть, що два брати дідові, старший Онуфрій і вуйко Іван покійний, були в «банді». Виходить, що зі всіх братів я лишень Івана знав, вуйка Івана з Путили, — Сергій всміхнувся, — що був ніби в «банді» і відсидів за то десять років. Вуйко Іван з Путили, людина з великої літери «міг кілометрами йти горами лишень аби когось з родичів на хвилинку побачити» — це мій тато про вуйка любить так казати, згадувати. Пам'ятаю пацанами у Коця в Кисилицях вони рибу глушили, а потім вже біля хати споживали цю зловлену на браканєрці форель. Ватру запалили, хтось у вуйка про скелю трьох чекістів запитав в Діхтинцях і вуйко проговоревся, що був ще четвертий чекіст, що потоками втік. Сергій голосно засміявся — у всіх тоді напевно та форель в горлі застрягла, бо та скеля знаменита така і ніхто навіть уявити не міг, що вуйко брав участь в тому.

Катерина виглядала переляканою. Вона відсиділа чотири роки і страх з тих часів досі тримав її, складалось враження, що вона зараз розридається. Сергій, зауваживши це, перестав говорити передивляючись далі світлини.

— Ось ця файна дуже! — і він підняв її, показав старій. Вона, прищурившись, замахала головою, тихо прошепотівши

— Йо, йо дійсно файна!

На фото були Федор, Ялена з дітьми на Підбуковинці у Стебнях, всі у святковому розшитому одязі.

— Мені цікаво я лише можу здогадуватись про всі обставини.

Сергій задумався і знову продовжив

— Федор був в «стребках», перший чоловік бабці Ялени, Юрій, наскільки я знаю в «банді», «бандерівцем» був. Дідо взяв бабцю за дружину вже з дитиною, з її сином Павлом, у якого лише рік різниці з їхньою спільною дитиною, моїм татом. Знаю також, що вже напевно та страшна таємниця часів війни у горах заважала їм щасливо жити, але в цьому шлюбі у них народилось трійко дітей: тато мій, Коцьо і сестра Васюта.

Стара від хвилювання почала аж задихатись. Сергій лише тепер це зауважив остаточно. Закрив альбом поклав його на коробку зі світлинами резюмувавши

— Але мені нічого, ніхто, у кого не питав, не розказує. Але світлини можуть розказати більше про той світ, що вже зник, і людей, що замешкували його колись.

Стара підвелася, забрала світлини і, кладучи їх назад до скрині, промовила

— Час тобі почути вже цю історію

Вона виглядала рішучою. Катерина поклала світлини, попросила Сергія підсісти до стола під вікном, в яке від вітру час од часу билось гілля старої яблуньки, з якої ще відлітало пожовкле листя, одного кольору із фото, які щойно передивлявся Пойдаш і часом на хвильку, дві приліпало до мокрого вікна. Сергій заскочений цією пропозицією, слухняно підсів до стола. Катерина почала свою розповідь владно і натхненно, мов у якомусь переміниному стані, мов в релігійному екстазі. Нагадувала вона тепер не немічну бабцю, а стару мудру владну сивілу пророчицю, очі її світлі засяяли, мов у сліпця, який не бачить фізичного світу, але годен зазирати в пласти нетутешні і загадкові, для звичайної людини недоступні

— Думаю, батьке твої не будут мене сварити да і те вже не детена…

Катерина оповідала під цокання старого годинника у креденсі, завивання вітру надворі і стишене бубоніння радіо якоїсь пісні, що переривали новини, в яких можно було розібрати, що гарант знову десь заїхав із візитом. Над дверима парадної кімнати висіла продовгувата різьблена, дерев'яна рама, по краях з дубовими листочками та жолудями, на світлині був тридцятилітній вуйко Іван, по відсидці, вже лисий і його жінка Катерина, дівчинка з переляканими очима, котру тепер годі було впізнати в оповідачці, теперішній старенькій жінці. Стара Катерина, жінка покійного вуйка Івана, говорила

— Ця історія дійсно колес сталасе в горах, чєс віддалев від нас ті події. Про неї не говорили відкрито про ту історію, але здаєтсе, що всі з фамілії про неї знале і жінке та дівочке шепотілисе, розповідаючи про неї на вечорницях та храмах, чи просто в селі, біля церкви. Йо. Шо поробиш долечка така. Нічого не зробиш.