Сергій Дячук - Біла ріка

— Йо, йо кажут люде старі таке

— А те коле назад збераєшсе?

— У вересні, напевно.

Коротко відповів «малий Пойдаш», дивлячись як даленіє дорогою той дід.

Великий уламок скали тягнеться до неба. Поруч змішаний ліс вбирається в яскраві кольори від темно-червоного аж до багрового та різних відтінків жовтого. Попри те, що золотаві пасма сонця ще пестять гори, полони і далекі бескиди ледь зоріє і промені осіннього сонця золотять вершини але вже завивають люті осінні гірські вітри, ранок над перевалом Німчич. Кордон трьох районів Вижницького і Путильського Чернівецької та Косівського Івано-Франківської областей. Ця вершина стоїть на трьох вітрах — кажуть старі гуцули. З перевалу видно панораму всіх довколишніх гір. В долині Черемош — повноводний і бурхливий, як завжди восени. Ліси проріджені змінються великими прогалинами від безбожної вирубки останніх десятиліть. Сергій йде гірською стежиною, звивистим плаєм через ліс, праворуч від перевалу, до печери Довбуша в урочищі Протяте каміння. Осіннє сонце вже ледь пробивається крізь гілля і стовбури смерек. Сильний вітер попри сонце продуває до кісток. Від холодного вітру болить лице. «Малий Пойдаш» одягає капішон, підходить до скупчення скель, через завал де є хід, що веде вглиб печери, він підсвічує собі дорогу мобільним телефоном і таки йде вглиб печери. Через декілька десятків метрів впирається в обвал. Цей хід колись зв’язував з берегом Черемош. Сергій уявляє як довговолосі опришки Довбуша користувались ним у своїх вилазках на сусідні міста і Віжницю. Він вертається назад. Сонце надворі вже затуляють хмари. На фоні хмурого неба височиє «Соколиний камінь». Біля підніжжя каменю водоспад, далі цей камінь нагадує арку старовинного мосту, «Протятк каміння», величезні голі скелі тягнуться до неба, старе каміння все у тріщинах, гротах і печерах. Вражаючі високі з дивовижнами формами, мов витвір модерного скульптора, часом вони, ніби порізані на окремі шматки, за легендою тут Довбуш ховав своє золото. Хмари стоють аж чорні. Починається дощ, спочатку падають дрібніші краплі, потім окремі великі. Сергій встигає сховатись під дашок каплички, поруч вода вже суцільною стіною затуляє і розмиває картинку довкола, так, що за метр годі щось побачити. Розмиті контури і плями в пастельно-сірих тонах. Пойдаш заходить до каплички і туляє свічку в пісок в підсвічнику перед іконою з якої йому посміхається Матір Божа з немовлям Ісусом на руках. В капличці спокій і затишкок, дощ б'є об стріх, приємний запах від сухих, ще літніх квіток, які стоять у букеті в обрізаній двохлітровій пластиковій пляшці від лимонаду «Живчик — Росинка». Час у цій частині Карпат, ніби зупинився. «Вереміє, веремічко», — шепоче собі під носа Сергій, — «Добрі часи і добра погода».

Шкільні автобуси розвозять дітей. Одинока маленька пташка над річкою летить прямо по середині над руслом то піднімаючись то знову знижуючись. Дощ вже ледь накрапає. На зупинці стає старий рейсовий автобус до Путили, є вільні місця. Сергій сідає біля вікна. Легка морось по склу, світ зовні, ніби розмитий, вікно пітніє, Пойдаш рукавом витирає його. Дорога розбита. Жовта Путилка, нові металеві кладки побудовані після останньої «великої воде» та вбиті сваї під великий міст. Недобудова. Гроші розікрали. Пасажири сидять на диво мовчки і ніби дослухаються як водій автобусу постукує по керму в такт мелодії старенького хіта «Океану Ельзи»: «Там, там, там, де нас нема…». Сергій дивується доброму смаку шофера, але за хітом одразу грає молдаванська музика, водій починає вже щось підспівувати. Пойдаш стиха засміявся сам до себе. Сергій знімає капішон вже з облисівшої голови, підстриженої під три міліметрову насаду. У вікні відбивається лисина і рудоваті кінчики бороди та запотівші скельця окулярів. Край дороги обшиті сайтенгом і закуті у блєху церкви, мов космічні човни прибульців. Біля дверей у автобусі сидить красива дівчина, гарно по моді одягнена, зі смаком. Вона на мить обертається і зустрічається з поглядом Сергія, який останні п’ять хвилин не зводить з неї очей

–І! Дівчина таки файна, нівроку, во Славу Божу.

Шепоче поруч, прицмоктуючи, сусід пасажир, старий дід гуцул у капелюсі, звертаючись до нього, повернувшись зморщеним лицем і уміхаючись беззубим ротом.

— Це Йо.

Відповідає Сергій посміхаючись

Автобус стає біля церкви в Путилі. Вийшов. Поруч через дорогу меморіальний музей Федьковича, який закінчив початкову школу у рідному селі тата, в Киселицях, куди Пойдаш планував заїхати на ночівлю і завтра вже їхати до Чернівців, щоб вертатись вже додому після довгих цьогорічних карпатських вакацій. Він зайшов на подвір'я, по середині якого стояв бюст письменника. Музей закритий, на дверях старий замок, мов музейний експонат. Сергій зазирає через вікна в середину. Там довгий стіл через усю кімнату, лави накриті гуцульськими верітками. Різблене крісло все у хитрих візерунках, на прямій спинці різьба, старовіцьке крісло з підлокітниками, темне засмальцьоване від часу дерево. Вироблене крісло старої роботи…