Сергій Дячук - Біла ріка

Церква в Яблуниці світиться на сонячному промінні. Кругляки першого ярусу пофарбовані в жовтий колір верхні яруси вкриті бляхою. Сонячні зайчики по церковному подвір’ю. Вхід до храму, мов засклена хатня веранда. В середині на столі олівчики і ручка, занавіски на вікнах, акуратно складені пусті бланки на молитву, стіл накритий клейонкою, на підвіконнику китайська ваза з дрібонькими [120] Дрібонькими — дрібними. духмяними польовими квітами різного кольору. Сонце переливається оливковими кольорами, виблискуючи на вимитому склі в рамах. Двері в середину храму зі скрипом відкриваються. На утреній [121] Утреній — богослуження перед Літургією. ще небагато людей. Жінки щільно обступили столик зі свічками, рушниками, образками і книгами.

Пойдаш купує свічки і три вишиті рушники, заходить до прикрашеного образу святих апостолів, лишає рушники, прикладається до ікони, хреститься, стає поруч. Любується іконостасом, на останньому ярусі якого, Бог Отець у вигляді старця розтуляє руками хмари, поруч на стіні католицький образ Христа — на грудях пляма, зафарбоване Серце Ісуса — для православних не канонічна інтерпретація. Церква, ніби світиться із середини, сонце через вікна освітлюють тесані стовбури смерек, кольорові в смужку довгі верітки на підлозі. Сергій стає біля хористів, чоловіки старшого віку у вишитих сорочках сидять на старовіцьких кріслах під стіною з високими підлокітниками. Пойдаш кладе своє чорне кєпі, що тримав у руках, на столик поруч. Регент, явно не місцева, керує співами гуцулок, чоловіків мало, здебільшого жінки. В Яблунецькій церкві поруч з півчими «Деісус», видно, древня ікона, ще зі старого іконостасу, цю побудували в тридцятих. Христос Архієрей, поруч апостоли Петро і Павло. Церква вже майже повна людей, високі сидіння вже всі зайняті. Після утрені хористи піднімаються на хори над входом. Починається служба, співають «блаженства» з Нагорної проповіді. Якась стара жінка гуцулка сидить на підлозі, поруч з великим деревяним кріслом для архієрея, на якому складені рядами старі книги, пожовклі від часу потріпані обкладинки, Октоїх, ірмологіон, часослов і псалтир [122] Октоїх, ірмологіон, часослов і псалтир — богослужбові книжки. . Жінка одночасно молится із молитовника і бавить онука, хлопчика у вишиванці і завеликому костюмчику. Вона із листа паперу, вирваного із зошиту, складає йому літачка коли той втрачає інтерес до паперового літачка вона відкладає молитовник і тут же ліпить із шматка пластиліну коника, малий розглядає іграшку зліплену бабцею. Красива дівчина-горянка стоїть навпроти, її фустка в горошок у фіолетових, синіх, червоних, рожевих яскравих кольорових кружальцях молода гуцулка час від часу поправляє фустку на голові, хреститься, вдумливо дивиться на іконостас. «Іванка, Іванка», — шепоче, смикаючи за рукав дівчину якийсь хлопчик, видно, її брат. Вона посміхається йому, нахиляється в бік і щось шукає у своїй сумочці.

Після служби в затінку старезних вікових кленів накривають столи на подвір’ї церкви. Хмари на небі кидають велетенські тіні на гори, тінь ледь вловимо повільно пливе пагорбами, звеху донизу гори переливаются смарагдом. Дівчина з церкви стоїть зі своїм братиком. Сергій підходить до них, знайомиться. «Чудове Свято»! Розповідає, що його хрестили в цій церкві і приїхав в гори на Храм. Дівчина відповідає скупо, соромится. Вона з Галіції і вчится у Чернівцях на істфаці. Її брата звати Дмитро. Підходить якийсь сивий чоловік і робить зауваження Сергію через те, що той підспівував в церкві, і хору було важко. Пойдаш намагається жартувати, щоб сподобатись дівчині. Чоловік виявляється батьком Іванки. Вони прощаються, бажають добрих погостин і йдуть до виходу з церковного подвір’я. Там далі місток, потік до малої ГЕС далі на ріці. Сергій дивится як вони йдуть містком, вертається до стола, зустрічає Ілюшу, котрого не впізнає. Цього хлопця із Довгополя із яким бачився востаннє десять років тому ще в дев’яності, в ресторані «Черемош» в селі. Він тоді сидів поруч з двома п’яними дівочками, бритоголовий і в чорній шкірянці курив одна за одною, матюкався і запивав «водяру» «советским шампанским». Тепер це інша людина. Запустив бороду і у вишиванці, одружився на верхівській. [123] Верхівська — дівчина яке живе у високогірних селах. Знайомить із жінкою Людою. Він став дуже ортодоксальний після пережитої історії у Москві на заробітках, де загинув його друг, а він довго «викарабкувався» в лікарні, вижив, перемінився. Піст закінчився, біля стола з пампухами, голубцями і будзом крутяться діти. Жінки затягують старовинну гуцульську пісню. Ледь помітною контурною лінією в літньому Карптському небі намалювалось сонце у зениті, мов підготовча графя майстра, що зібрався писати фреску на церковній стіні.