Сергій Дячук - Біла ріка

— Абе цієї неділеньки обов’язково на службі були, бо свєто рокове!

Вони відповідають

— Йо, йо панотчику, знаємо, обов'язково прейдемо, будемо!

— …напівспорохнявілий баштанник. Продовжував читати Сергій — Старі величенні ялиці,такі великі і грубі, як порадні башти, вбрані у товсті шари моху, ніби у потворні кожухи. То був ліс одвічний, не торканий з первовіку, страхітливий. А, що був у змові…— Задзвонив рінгтон мелодія пісня гурту «Крихітка Цехес» «Твої ало мої алє, могло би трапитись не зле… — Сергій взяв слухавку, дзвонив тато

— Ні, ще не вийшов. Ні. Добре. Як сяду обов’язково передзвоню. Дооообре. Та добре.

Сергій посміхаючись звернувся до мами

— Хвилюєтся, що я ще не на вокзалі. Добре, де я зупинився, а, ось

— …То був ліс одвічний, не торканий з первовіку, страхітливий. А що був у змові проти чужих втручань, то не пускав усередину нікого, ні малих, ні великих гостей. Навіть вихор не мав туди доступу. Навіть для поколінь нових дерев не було там місця. Одне дерево підтримувало інше, одне з другим злилося. Навіть порохняві дерева утримували рівновагу. Кожен змішаний стовбур щось підтримував, до чогось служив, мав якесь значення у правічній згоді. Зараз, коли її син продовжував читати з Вінценза, у пам'яті Каті винирнув інший спогад з дитинства.

«Штурбаки розгубились у лісі. Штурбаки розгубились у лісі!» — кричав хтось, як уві сні, вона бачила ту ніч, коли вівці Патришканів розгубились на осепнику і мала Катя ходила разом з дідом Петрешканом нічним лісом, що шумів, то замовкав, то з Сокільця подавав дивні і моторошні звуки… А вони шукали свою отару. Потім зганяли її лісовою пущою до хати під викрики газдів-сусідів і родичів, що прийшли на підмогу. Вогники від смолоскипів і фонариків між кронами, поки не зігнали всіх, і коли шукали останню загублену, ліс, мов онімів, і це лякало ще бирше [106] Бирше — більше. . Надворі вже була гроза і блискави освітлювали нічне небо. Після нічних пошуків, сидячи біля натопленої печі, старий мудрий Петришкан прорік тужливо, бавлячись своєю саморобною клябукою змайстрованою зі шматка ялички з чудернацьким коренем:

«День — золото, а ніч …і він, дивлячись на переляканих дітей, замовк, лагідно всміхнувшись у вуса.

— Добре. Дякую. Красиво. Збирайся вже, бо дійсно запізнишся. «У правічній згоді» всміхнулася Катя встаючи з крісла і зупиняючи читання сина.

Сергій ледь засунув Вінценза собі в наплічник. Присівши на доріжку, Катя поцілувала його в щоку і примовила

— Як сядеш на потяг, обов’язково подзвониш

— Та добре

По під’їзду пішла луна. Наверх піднімались сусіди з четвертого поверху. Дві сестри Світлічних зі своєю дорослою і меншими доньками, всі, як одна, біляві, мов янголи, красуні-дівчата Світлічні піднімались під’їздом, вони привітались із Сергієм і його мамою, молодша з сестер Віка побачивши усмішку Сергія ніби озвучила його думку посміхаючись «Да, да женский батальйон. Прівєт» її батько був прапорщик він та його жінка були родом з Горлівки Донецької області в якій мати прапорщика Сергія Світлічного була вчителько російської мови і літератури. Катя ще раз примовила сину закриваючи двері

— По-д-з-в-о-н-и-ш!

Він сидів самий, мовчки, на другому поверсі макдональдсу над літнім майданчиком з великими зеленими парасолями, над якими кружляли маленькі пташки. Саша Крижанівський дивився на білого голуба, що одинокою цяткою летить над дорогою в бік залізничного вокзалу, що сірою брилою нависає над площою. Там підїжджали таксі, в маршрутки ліниво грузились пасажири. Небо в далечі, над куполами Володимирського собору було фіолетово-чорним, а тут нещадно палило сонце. Саша, двоюрідний брат Сергія, молодший син Васюти, татової сестри, окраса фамілії, сидів задумано і мовчки вистукував невідкритим стіком по столі, якусь лише йому відому, мелодію. Сергій прожогом забіг сходами на другий поверх. Усю дорогу з Борисполя, в попутці, в метро, він згадував свої із Сашею дитячі пригоди. Між ними різниця в пять років, росли разом, але зі всієї фамлії всіх братів, Саша був найближчим. Пригадалось, як вони літом в Кисилицях просили «Дєда», татового брата, зробити їм капелюха з газети. Найперший спогад — маленький Саша на руках тети Васюти: великі чорні очі, мов два великих ґудзика, як у всіх Пойдашів. У Сергія — блакитні, як у Петришканів. Інші хлопчища Пойдаші були схожі між собою, мов хижі вовченята, не визнавали Сергія, але він був під їхнім захистом. Сергій згадував, як він із Сашею бавиться в старому іржавому, без коліс кузові зіла, що був в зарослях бур’яну за хатою у Кисилицях… Вже, пізніше, стаючи май [107] Май — трошки. дорослішими, ходили десь далеко в гори, на телевишку, довкола густо росли афени, і вони дуріли, кепкуючи з старшого Магури, старшого на рік хлопця, а потім всі разом брали на кпини охоронця телевишки, карапкались по драбині на верхні яруси вишки, сиділи там на верху, хитаючи ногами, дивились в долину, милувались величними краєвидами і заходом сонця та мріяли про майбутнє, коли вони стануть дорослими… Потім вже у сутінки старий добрий охоронець вежі розповідатиме моторошні легенди старих Карпат. Інший яскравий спогад: Саша в Путилі, куди Сергій взяв його з собою на побачення з дівчиною. Дуже яскравий спогад. Саша у цьому спогаді аж світиться у променях літнього сонця. Він зав’язав собі на поясі смугастий джемпер, що дав йому нести брат і повільно іде трибуною… Спогад повторюється з цієї ж миті, та сама картинка, мов відмотаний назад на програвачі кадр, «мов шотландець», Сергій згадує свою думку тоді, намагається згадати про що вони говорили тої днини на трибунах путильського стадіону. «Так, так він, мов шотландець у кілті, спідниці», — погоджуються дівчата і дзвінко сміються. Довкола Гори. Сергій знову і знову запускає в голові цей спогад. Дивується, чому так добре запам’ятав його, і сам собі відповідає: «Я був тоді щасливий на тих лавах з братом і тими гуцулками-дівчатами. Я тоді почувався щасливим, як ніколи».