Сергій Дячук - Біла ріка

Стіл, застелений тканою скатертиною, розшитою на краях чорними нитками по білому полотну пташками, метеликами, будинком і візерунками, поверх стоять старі світлини у рамах. Через відкриті вікна балкона залітають звуки літа, цвірінькіт пташок і часом якісь окремі нецензурні слова від сутичок, вічних сварок, що відбуваються досить часто біля колишнього воєнторга на першому поверсі тристап’ятдесятого будинку.

До кімнати заходить Катя, звертається до сина. Сергій седить у кріслі, вже одягнений, готовий до подорожі в Карпати.

— Сергію, ти на потяг не запізнишся?

В цей момент дзвонить Іван, котрий тепер на дачі. Сергій відповідає

— Да нє, у мене потяг на п’яту годину, маю чєс ще.

Сергій кладе телефон до кишені і звертається до мами

— Слухайте чудова книжка цей Вінценз. Ви лише послухайте

Він підводится і починає зачитувати мамі улюблені моменти, де у нього закладки з прокомпостованими квитками на проїзд у міському транспорті АВТОБУСИ ТРОЛЕЙБУСИ ТРАМВАЇ з блискучую лентою захистом на краях і номіналом 1,5 гривні серією номером і т. д… Сергій виразно і натхненно читає, Катя склавши руки, скептично дивится на сина

— Уже від Красного Лугу йшлось до Чорногори лісами, ніколи ніким не ходженими не торканими сокирою. Щораз більше пропастей було у лісних глибинах, щоразу важче було зійти зі стежки. Всюди завали колод, хащі, ями і яри, непрохідне бездоріжжя. Ліси тихі, суцільна глушина, без голосу, навіть без слідів звірини, без іншого сліду, крім життя лісу, вмирання лісу. Ліси занурені в безчасся…

Сергій задумався на мить, прошепотівши останні зачитані слова ще раз «ліси занурені в безчасся»… Відволікся, вказівним пальцем зафіксував місце в книзі, де зупинився, розглядаючи старі фото предків гуцулів на столі. Всі вони були в традиційних строях кептарях, портінецях, сардаках. Підійшовши до відкритого вікна, продовжив. Катя вже якось розчулено з настольгією дивилась на сина, який читав тепер про її гори.

— …не знали, коли з'явилися, і кінця не знають, не сподіваються. Коли на ці ліси спадали сутінки, то не було нікого, хто б не вірив, що ці темноти — то цілком окреме царство з іншого світу, що приховують лісні справи, справи власних духів, що цілі полчища небезпечних і пустотливих сил постають із глибин лісу…

Катя перебила сина, встаючи

— Так Сергій нема мені коли з тобою тут. Збирайся вже, краще ще на вокзалі почекаєш

Сергій чемно посадив маму, скорчивши жалісну міну

— Да ну, будь ласочки, послухайте ще ось цей уривок, ну чудовий же, правда. Що тут їхати до Києва того.

І він вже сів поруч задумано шукаючи місце, яке хотів зачитати мамі, знайшовши радісно вигукнув

— О, знайшов! Тааак «Уже під самою Чорногорою, коли Шушеєва родина і служба зближалась до своєї полонини, заходилося у найстарший ліс: …

Сергій припинив читати стишивши голос на останніх двох словах мати йому всміхнулася і скептично додала

— Дочитуй вже.

У її спогадах зараз коли син читав ці чудові уривки про її гори в пам'яті ожили картинки. Тато Юрій та його брати взяли малу та її подружок далеко в гори, де чоловіки мали колоти каміння в скалах на шутер [103] Шутер — щебінка. і Катя з двома дівчатками-сусідками блукала ось такими лісами, про які тільки-но читав син. В метрових папоротях, а потім на лісних полянах збирала афени [104] Афени — чорниці. . Пригадалось, як вже біля вантажівки Юрій, в капелюсі на самі очі і грубій робі, сховав за спиною подарунок, і потім подарував дівчині квітку «шовкової косиці» — біленької гірської квіточки, і вона аж ахнула. Це їй тепер дуже добре пригадалося, то відчуття дитячого щастя від подарованої квітки. Вже потім, коли вони приїхали назад в село, згадала, як Марія пересипала єгоди [105] Єгоди — ягоди. афен, які назбирали гуцулки дівчатка, до слоєка і вони так само дружно у трьох, як і були в полонинах, пішли до хати панотця, якого любили довгопільскі діти через його доброту. Уважний був до горян, любив їх, ходив по хатах, знав проблеми кожної родини. Старий панотець Миколай, що жив біля церкви. Літній день, як сьогодні, в Борисполі, і діти, що назбирали своєму священнику єгоду. Вони заходять до хати, йдуть босі довгим заскленим ганком, світло падає на стареньку різнокольорову довгу верітку. На стіні в кінці коридора стара ікона, за нею сухе зілля у букеті, яке вже осипається на підлогу, біля неї отець, що посміхається в посивівшу бороду в чорних рогових окулярах, які зав’язані на переніссі ізострічкою. Ясні й добрі очі. Отець тримає в одній руці потріпаного молитовника, вклавши перст на місце, де його перервав прихід маленьких парафіянок, дає поцілувати криж святого Лазаря, що висить у нього на грудях, простий різьблений на звичайній мотузці, ознака священства, забирає афени в слоєку, заходить до кімнати, вертається роздаючі дітям копійчані жовтого металу гроші, примовляючи «дякую, це вам за роботу» проводить до церковної фіртки, благословляє дітей, ті цілують руку. Обпершись на паркан, звертається до них