Сергій Дячук - Біла ріка

— Винесла мене мама на город того року, весною, ноги пухлі, пухлі поклала на землю я до паркану доліз а то якраз посходило бурянець якийсь я то зриваю і до рота, зриваю і їм, завдяки тому і вижив… Ну добре мужики поїхав я він встав дістав фотоапарат і клацнув, здивовані чоловіки сиділи мовчки і дивилися як дід крутить педалі свого ровера зі скрипом ледь не чіпляючи прищепками зірки. Світлини дід вже не віддасть він лише встигне проявити їх цього свого останнього літа.

Після десятихвилинного мовчання Богуслав, що був у костюмі і з сумкою через плече тільки після праці підійшов пізніше і вже добряче вмазаним почав розповідь про батька яку всі добре знали, але сиділи мовчки і слухали. Сергій теж добре знав ту історію тому розповідь в його голові яка вже мала ніби свою картинку запустилась як плівка в кінотеатрі. Сергій вже бачить фронтовиків мужні типажі не підробні такі, що пройшли Крим, Рим і мідні труби на вицвілих гімнастерках на грудях бойові ордени і медалі сидять у теплушці грають у карти курять махорку кепкують з молодих, один закурюючи пропонує —«А шо мужики може на охоту, я виходив по під лісом стільки свиноти бачив за війну тут у лісах наплодилося, пішли, хто на номера ідуть з гвинтівками, злегка шумить камиш і дзеленькають часом виблискуючи на сонці нагороди солдат. Тут Сергій ніби прокидається і чує вже як Богуслав оповідає свою родинну історію

— Ешелон загнали у тупік, кінець війни, пару днів простояли. То десь в Польші було ну вибрались батько мій і однополчани з рушницями трофейними на лови. Поставили одних на номерах інші пішли в загон в комиші а там свиноти в лісах по війні розплодилося, нємєрєно, да ще якої сікачі, настрілялися але одного на вечір з номерів не дочекались думали пішов до села найближчого по бабам, пішли спати по вагонам. На ранок той не прийшов пішли шукати де його на номерах лишили, знайшли, там на номері і лежав де лишили з животом розпоротим ордена медалі на груді поруч сікач підранок теж лежить мертвий, добив його таки, але. Одним словом старий плюнув тоді на якомусь полустанку поляку поміняв своє ружо на банку самагонки.

— Я теж своє продав

Сказав на завершення Андрієвої розпоповеді Іван, у Богуслава від здивування лице стало ще багровішем ніхто не перепитував у Пойдаша про причини. Іван додав ще

— Старий у тебе мудрий був, Андрюха.

Поруч на поляні за санчастиную зацвірінькали цвіркуни. Десь вдалині загриміло наближалась літня гроза. Поблимуючі на вулиці почали запалюватись один за одним вуличні фонарі. З клубу магазину вийшла жінка продовчиня закурила і кокетливо посміхаючись Свілі який їй елегантно підпалив запальничкою папіросу все довго жалілася, що виторг малий сьогодні,а дома проблеми якісь але п’яні чоловіки її вже не слухали всі задумані і складалось, що думали вони всі ту саму думу про роки минулі і молодість, що так швидко промайнула тут в гарнізоні, спалахи блискавок, спочатку безвучні, освітлювали цю картину біля колишньої будівлі клубу де сиділи відставники біля продовгуватої одноповерхової будівлі вкритої листами жесті.

Молодий офіцер пілот далі сидів мовчки задуманий, його колеги пішли раніше ще перед зливою, вони піднімуться прощаючись з відставниками і звертаючись до колєги «пішли у нас раз вод скора» на, що той «мужики прикройте. Прикройте на построении» і він сидітиме лишившись далі ніби слухати старікоов в глибині палатки не звертаючи уваги ні на кого заглиблений у свої важкі думки мязи на його красивому й мужньому не по роках лиці були напружені. За півтора роки його санітарний Мі-5, голікоптер яким він управлятиме зібють з російського ПЗРК бойовики з чеченського батальйона «Восток» під Словянском. Він згорить на облавку намагаючись до останнього врятувати свій Мі завантажений пораненими.

Через зливу наближалась не спішно якась постать під парасолькою за мить до чоловіків підійшов завжди усміхнений Вова Момот, потис всім присутнім руку, він служив на посаді бортового радіста прапорщика в «Блакитній стежі» прийшов забирати свого батька до дому теж прапорщика, ветерана вже не існуючого полка звязку. Вову бортрадиста поховають на Книшевому поруч з пілотами двох радянських бомберів екіпажів героїв, що відвели свої несправні борти великі Ту із турбо-гвинтовими двигунами від міста врятувавши чиїсь життя ціною свого. Літак Ан з «Блакитної стежі» зібє російський БУК в небі над Донбасом. Літньої днини в процесії буде йти пів Борисполя і все містечко, перекриють центральну вулицю. На аеродромі вишукують весь особовий склад ескадрильї. Мати Момота усі в чорному заломлюватиме руки до блакитного і ясного неба засилаючи прокльони на вбивців її сина. Син Вови, підліток, і дівчата двійнята, старий прапорщик Момот і ветерани всіх війн, що вела СРСР протягом соєї історії йтимуть поруч, якийсь дід у парадному кітелі з орденами й медалями з Вітчизняної, салютуватиме підрозділ з почесної варти в малинових беретах, по взмаху руки командира офіцера в білій рукавичці на його могутніх грудях зеленькнут медалі,дрогнуть білі аксельбанти,і ліс рук, що віддаватиме чєсть цьому прапору та його командиру під український славень автор якого лежить в десяти метрах поруч. А тепер Вова всміхнеться на прощання не потискаючи рук, і забере батька і вони йтимуть вулицею під дощем під одною великою парасолею одне плечє сина буде мокре через схованого під парасолею хмільного старшого Момота.