Сергій Дячук - Біла ріка

— Успакойся! — каже, — Слушай синок, ти молодой еще, жизни не видел, оставь!

Той очі лише випулив, але нічого не відповів. Відтоді так і лишили того коня доживати свого віку на хозблоці.

Трохи в стороні сидів на пластиковому стільці майор Свілі, який склав нога на ногу і курив одна за одною, уважно слухаючи друга, сумно посміхаючись. Іван закінчивши свою розповідь звернувся до нього

— Бачив Майстра. Зовсім поганий став. Не бачить старий зовсім. Н-да, а який мужик був

Свілі відповів через хвилину, дивлячись неуважно на Івана, докурюючи сигарету

— Да ти что! Тоже давно его не видил, в последний раз в прошлом году в городе на девятое мая кажетса

Іван мовчав, але згодом депресивно якось прорік

— Памятаю з госпіталя у відпустку приїхаю в Бориспіль із Ташкента піся боткіна. Мої в Карпатах. Стою біля КП з мужиками розмовляю, куримо, я руки в кишені, в мабуті випаленій з рюкзаком, а то дощик накрапає, балдеж, после Афгана, бачу хтось до КП іде в плащі, капішон на голові, а мені чомусь сдалося, що то ти

Іван подивився на Свілі. Той всміхнувся, прищурився, роблячи довгу затяжку. Іван підвищив голос, змінив інтонацію на загрозливу

— Ти ж тоді у…бав з Афгана не попрощавшись, навіть, я з Баграму приїхаю, а мені кажуть, що Свілі в Союз у …ав

Свілі засміявся. Іван далі продовжив

— Мля, як я псіханув тоді. Ну я одним словом думаю, що ти на службу ідеш з обіду, кричу, а ці мужики мене за руку хапають, да ц-е н-о-в-и-й н-а-ч-ш-т-а-б-у, морозяться і відходять від мене, я кричу далі на всю горлянку

— Ей ти, козел, ану иди сюда!!!

Ну підходить Майстр до мене, я перепрошую типу, вибачте, обізнався кажу, товаришу підполковнику, кажу, що тільки у відпустку з Афгану, переплутав звіняйте, а той відповідає

— Да нічого, буває, так і познайомились

Іван сміється сумно. Заговорив Свілі

— Да він арістократ, інтелігент, мов генерал білогвардійський був, відрізнявся від нас всіх.

Івану згадався тепер старлєй Лось, який лежить на металевому солдатському лужку. Він — здоровань з Чернігівщини, не вміщався в ньому, тому завжди закидав ноги на поручні ліжка. Бачить яскраво той епізод з Афганістану, як Лось дістає макарова і стріляє в стіну. Присутні не реагують на звичні забави молодшого лейтенанта. Після чергово пострілу приміщення роздирає нелюдський крик. Стрілок падає з ліжка, схопившись за ногу. Свідки схоплюються з місця і ледь стримуючи сміх хтось вигукнув «Ворошилівський стрілок, що дострілявся дол….б?!» — підбігають до нього.

Іван всміхнувся собі в уса, але не став розповідти, озвучувати цю історію, що пригадав тепер надзвичайно яскраво.

Тепер, Іван, батько Сергія, прикрив очі і, коли всі мовчали, він бачив каскади на шляху з Кабулу до тунелю і назад з Поліхумрі. Він рахував їх про себе «перший, другий, третій …» повільно відтворюючи в пам’яті круті повороти, бачив тепер скали довкола з обвугленими каркасами радянської військової техніки при дорозі, як у нічних кошмарах. Боєць-десантник в тільнику-майці сидить на броні, скручує повільно стос газет. Картинка розмита. На грудях розгрузка з боєкомплектами. Він дістає гранату, здіймає чеку, вкладає в середину і кричить «Бачата держи бакшиш!» десантник закурює і прищурившись, ледь посміхаючись, дивиться, як замурзані діти кидаються до пакета-пастки. Б’ються, і ось переможець, сміючись, розриває подарунок. Вибух і істеричний сміх військового з броні. Крики і плач дітей. Іван відкрив очі. Його аж передьорнуло і кинуло в холодний піт від цього спогаду.

Штаніни у Григорича, як завжди, були затиснуті прищепками. Біля паркану стояв його іржавий велосипед — старенька «Україна». На грудях у старого сивого діда висів фотоапарат у затертому шкіряному футлярі. Григорича знали всі у гарнізоні, радянське покоління, кожної військової присяги він одягав свого старенького сірого костюма і фотографував бійців з родичами, що приїхали на урочистості, потім він крутив педалі свого ровера від казарми до казарми і солдатської столової вишукував в частині солдат яких фотографував віддаючи їм світлини ті давали за фото якісь гроші старий з того і жив. Якщо був у полка зв’язку символ то ним був цей фотолюбитель Григорич, який фотографував весь час підловлював офіцерів і прапорщиків, і потім проявивши показуючи їм зроблені фотокартки як правило вони забирали свої фото. Але заробітки діда закінчились в середині дев’яностих коли занепалу частину скоротили і перевели з Борисполя і згодом повністю розформували. Хтось з присутніх почав висміювати Ющенка і Голодомор. І тут старий фотограф Григорич скашлянув і заговорив