Сергій Дячук - Біла ріка

Страх відповісти на листівку і листи репресованої родички не випадковий. Культ особи Сталіна та його ідеологічну спадщину публічно буде засуджено лишень в наступному 56 році на двадцятому з'їзді КПРС, що відбуватиметься 14–25 лютого 1956 р. Але система і страх, породжений нею, живий і понині. Сестра флоєриста Микуці, Євдокія Бовгар та її чоловік (друг вуйка Івана, бандерівця, брата діда, якому дозволять повернутися в гори лише по виходу на пенсію), що сиділи за українську партизанку, повернуться в гори лише в 60-их рр. Село Тораки, з якого вони родом, сусіднє з Кисилицями, тепер не існує приєднане до районного центру м. Путила.

Сергій проходжуючись кімнатою виразно зачитує вголос із «На високій полонині» Вінценза

— Час цілком свій, цілком окремий щоденно володарює зеленою Верховиною, газдує над пущами і полонинами, дивиться, як вона порається перед світанком. Їде собі той час — величезний старий газда з довгим білим волоссям — їде полониною чи лісовим плаєм на возі, запряженому чотирма могутніми, але розважливими волами. Газда замислений і чимось утішений. Посміхається лагідно.

Сергій на мить перестав читати і подивився на своє відображення у стєнці, коротко підстрижений, лисуватий, з бородою, що трохи відросла і по краях руда, в скельцях окуляр відбиваються блакитні очі, проходжаючись з одного кінця кімнати в інший, від стіни з іконами до відкритого вікна на балкон, з якого часом залітає приємний слабенький, літній вітерець, задумавшись про Неї, подивився знову на себе і за мить шукаючи місце в книзі на якому зупинився, знайшовши продовжив вже ніби поспішаючи без виразності

— Воли повільно і рівномірно кивають головами. Скрипить ярмо…Вони майже спиняються. Геей — цідить газда.

це останнє виразно і голосно

— Воли надумуються, надумується і газда. Оглядається, сонечко ще не зійшло: Маємо чєс…

Сергій задумується і припиняє читати, продовжує лише за пару хвилин

— Геей, — повторює за хвильку. Рушають воли, ступають сильно, то повільно йдуть уперед, то спиняються. Скрипом ярма виграють розтяжний ритм гуцульського часу: «маємо чєс…» Ці слова, як лагідний усміх турботливого газди, розносяться над цілим краєм.

Сергій припиняє читати дивится на обкладинку потім на годинник у «стєнці» і сам собі під носа шепочє закриваючи книжку

— Клас.

Вкладає замість закладки в книгу жд квиток до Чернівців. Сонце, вже пройшовши небом, зазирає у вікна північної сторони будинку; на цю сторону виходять вікна квартири Пойдашів. По радіо передають, що під час зустрічі президента Януковича з прем’єром Азаровим обговорювались питання підготовки до підписання угоди про асоціацію України і ЄС, потім ще якісь новини, допивши вже холодний чай, що стояв на кухні в кружці, про який він забув зачитавшись книгою Сергій замикає двері і виходить у двір. Там та сама картинка жінки і малі діти в пісочниці, але старших дітей не видно, не видно щоби бавились в ножички, войнушку та «козаков розбійником» або з танчиками — всі по комп'ютерам. На першому поверсі в магазині зустрічається з батьком, який за пивом й таранкою вже закінчував розмову з заробітчанами земляками із «західної», що працюють на будові нового терміналу аеропорта до Євро-2012 трохи захмілілий Іван звертається до сина

— Квиток купив?

Сергій тисне руки мужикам та батькові й махає ствердно головою батькові у відповідь

— Добре — відповідає Іван також потискаючи руку, прощаючись із заробітчанами

— На дворі парко, мов перед дощем.

Іван, звертаючись, до сина задумано

— Вночі дощ буде, напевно, добре ато спека ця….А на коли квиток взяв?

Сергій тільки но хотів відповісти як Іван тут же відійшов в сторону зі словами

— Подожді тут

Там на вході із магазину прихилився до дерева якийсь бідно одягнений чоловік. Іван підійшов і засмучено запитав діда поклавши руку на плече

— Володимир Васильович вам погано?

На дуже блідому лиці старого який скорше за все майже не бачив виступило здивування, видно впізнавши голос

— Пойдаш это вы?

Це був колишній начальник штабу полка підполковник Майстр

— Так точно, товаріщ підполковник.

Той відповів тихо і теж ніби розчулено якось

— Давно нє відєлісь товаріщ прапорщік. Да сердце …жена…

Вони насправді не бачились з початку дев’яностих, коли обидва пішли на пенсію, хоч жили в одному місті. Іван взявся провести старого додому, шепнувши сину, щоб старий не чув