Сергій Дячук - Біла ріка

— Були в Афгані?

Іван довго мовчав скривившись і лишень за пару хвилин відповів коротко

— Да, в вісімдесят третій — вісімдесят п’ятий.

–І як?

Перепитав молодий

— Да ну його. Воно тобі треба? Не так як в кіні війну показують.

Іван засміявся, сміявся лишень він один і через сміх продовжив

— Блін, не одвлікай, намагаюсь згадати який номер частини куди мене призвали на строкову, служити. Старість, пам’ятаю лишень, що якийсь райцентр у Тернопільській області. От яскраво запам’ятав як по присязі почали видавати новеньку форму, чоботи та шкіряні паски. Памятаю тоді почав хтось радіти із тих, що форму нову отримували, казати, мовляв якщо шкіряні паски дають, то відправляють заграніцу. Я молодий, гуцул переляканий, нічого ще не бачив, далі Чернівців в житті своєму не заїжджав. Яка заграніца?

Іван засміявся і знизав плечима й знову продовжив, відпивши пива:

— Уже добре пам’ятаю як нас солдат привезли в Київ на вокзалі в залі очікуванні спеціальний для військових, пам’ятаю як мене вразили ті величезні вікна у залі очікування, з них відкривався вид на місто в далені було видно куполи Володимирського собору, да, увінчаний сімома крестами кафедральний. У нас тоді був час добре роздивитись той світ за вікном. Да машин зовсім не їздило якісь поодинокі проїхали поруч по дорозі і завертали до спуску поруч з ТЕЦ так, що їх вже важко було роздивитись далі, автобуси…

— На кордоні нас перегрузили у теплушки в середині вагона буржуйка нари, ліжка в три яруси. Блядь и ето сімдесят другий рік, мов худобу!. До половини відкриті засуви у вагон ми тоді довго їхали на захід підходили до пирил курили спостерігали за полями, що здивувало, що багато згорілої техніки в полях ще лишалось з часів вітчизняної, чорні, обвуглені каркаси, дула нахилені, втикані в землю.

Іван натхненно з насолодою розповідав про ці перші свої мандри, шлях на Захід. Подумавши, засміявся.

— Там туалету не було передбачено, мочились прямо на ходу з вагону якщо тре було по великому два солдати тримали за руки щоб той що по нужді не випав. Мля запам’яталось, що біля колій все засипано було бляшанками від радянських армійських сухпаїв ще з вітчизняної, напевно, бо щебінки видно не було там шпали, ще деревяні були не залізобетонні як тепер.

— Як приїхали, по прибутті загрузили у вантажівки вночі і завезли в Нуйрупін, там велика танкова частина стояла і аеродром, нас, Слава Богу, на аеродром взяли. Пам’ятаю на аеродромі якось підмітали, підійшли офіцери, якийсь лейтенант звертається до мене: «Ей боєц сходи в штаб! Сбегай!..» Шос там тре було. Я підхожу до нього, даю мітлу в руки, розвертаюсь і йду в штаб, ті друзі стоють поруч, сміхом заливаються, а той так залишився з мітлою стояти, мов занімів, дивится заскочено так, аж сигарета з рота випала…

— Вийшли в місто якось, я вже півроку відслужив, тоді якраз цирк в місто приїхав, зустрів того офіцера із жінкою та дитиною. Його Сергієм звали, того лейтенанта, українець, з Полтави, здається, родом був.

Іван подивився на сина і продовжив.

— Він, той офіцер Сєрьога, в тирі тоді мазав все. Я підійшов до нього, привітався, заплатив самий за кульки і вистріляв всі мішені в палатці під сміх оточуючих і скривлену морду німця-господаря атракціону. Він лише здивовано дивився на мене. Приз, медведика, віддавав дівчинці цього офіцера. Той потім якось перестрів мене в частині і сказав: «Так Пойдаш, остоетесь служить на сверхстрок и ето даже не обговариваетса».

Нас з братами дєдьо навчив добре з гвинтівки стріляти, що йо, то йо. Ще раніше, ніж навчили в школі читати, ми вже добре стрілєли. Гуцули, одним словом.

Іван замовк, за столиками був постійний рух. Хтось відходив і вертався, хтось підсідав і всі із старих добре знали тут один одного. На містечко почали спадати перші літні сутінки. Пойдаш знову заговорив несподівано

— Жив в радянському гарнізоні в містечку Нейрупін старий кінь німецької породи, важковаговик, з сорок п’ятого цей кінь перейшов у спадок, як трофей від «Вермахту», і ось від тоді возив харчові відходи у бочці від кухні столової до хозблоку — свинарника.

Іван задумався і подивився десь в сторону, повторивши собі під носа ще раз

— Дааа від кухні до хозблоку, медленно так, весь час з головою чалапав

Почав говорити голосно

— Цей маршрут кінь дуже добре знав і ходив завши самий, навіть, бійця не приставляли. Але ось прийшов в частину якийсь новий командир, молодий придурок і вирішив, що коня вже час списати, старий мовляв. Погрузили коника на причеп і повезли на німецьку скотарку, тільки вивезли за територію, за ворота КП, кінь побачив, що його відвозять, вистрибнув на ходу з причепу і назад до кухні доплентав. Стоїть перед дверима кухні, коліна в крові, дивится. Прибігає боєц заплаканий до офіцерської столової мовляв так і так «товаріщ командір кінь там» ми всі вибігаємо стоємо дивимось на коня, мов на диво якесь. Тут цей придурок командує, а ну грузіть назад! Всі мовчать. З місця ніхто не рушив. Тут дєд один підходить із старих, що ще в отечественную воював, кладе руку йому на плече і командує при всіх: