Сергій Дячук - Біла ріка

Сергій виходить на відкриту площадку другого поверху, прикриваючи долонею очі від сонця, як тої днини в дев’яностих у Путилі. За столом сидить Саша в блакитній форменній сорочці української міліції, на спинці стільчика кітель з зіркою майора на погонах. Він змінився. Вони давно не бачились. Лисий тепер як і Сергій, але коли усміхнувся, ніби той самий Сашка Крижанівський з афен з телевізійної вишки і кавалєрки в Путилі, лише очі сумні, не світяться, як у тих спогадах. Потисли руки, обнялись. Саша курить одну за одною. Розлучився з жінкою. Вона не дає бачитись з сином.

— Я їй казав: давай переїдемо на квартиру.

Замовк загасив недогарок і подивився на Сергія якось особливо сумно.

— Ну добре, розійшлись, хочеш жити з батьками, але дай з Малим бачитись.

Сергій мовчить, лише слухає брата схвально махаючи головою. Йому немає, що оповідати. [108] Оповідати — розповідати.

Саша дістає з кітеля телефон

— Ні не на цьому, — шукає інший і показує нову машину, яку тільки-но купив, теперішню дружину і її сина

— Викладачка, історію викладає

Дивиться на Сергія, ніби очікуючи схвалення. Сергій починає говорити щось не в тему — його ця новина про розлучення заскочила зненацька. Він бачився з ними всіма в Карпатах і тоді вони всі виглядали щасливими.

— А як праця? — питає Сергій.

Саша дільничий. Скривився, махнув рукою.

— Не питай краще.

Знову закурив.

— Багато куриш.

— Робота нервова.

Відповів, і через мить із сумом промовив

— Аквсентій помер, чув?

Сергій лише ствердно махнув головою.

— Він вінчав мене — з особливим сумом промовив Саша.

— Знаю, фото бачив, Аквсентій у митрі і слуховим апаратом у вусі. А як «Дєд» там?

— На пилорамі робет. Дєд як дєд. Женетисе не хоче

І він розкашлявся і засміявся

— А пам’ятаєш як він з Русом мене в Широкому обдурив, я з ними постійно, а вони до дівок зібрались, кажуть мені давай у хованки бавитись я під тазіком сховався. Півгодини там просидів, а воне втекли тоді, здохляки.

Сергій розсміявся хитаючи ствердно головою. Потім Саша знову показав машину на телефоні, розповідаючи щось, але Сергій не слухав, бо зовсім не розумівся на тому, додавши:

— Слухай, я девятку від сімки не відрізню, а ти мені розказуєш.

Саша засміявся примовивши

— Ну ти даєш?!

Потім сиділи в залі очікування підвищеного комфорту, чекаючи на потяг. Через великі вікна зали очікування на вокзалі в Києві відкривається чудова панорама київського неба.

Небо дуже хмуре. Йде дощ, але за мить розвиднюється [109] Розвидеюється — покращується погода. , райдуга, веселка на все небо через бокові вікна у великому центральному вестибюлі видно мозаїчні панно з церквами Києва, брама Заборовського і Софія, на стіні під самою стелею фрески: на одній море, а поруч гірська річка в Карпатах.

Вони мовчки йшли забитим пасажирами вокзалом, оголошували прибуття — відбуття потягів, піднялись ескалатором вгору, на табло висвітився номер і година відправлення потягу до Франківська. Вони обійнялись Саша лишився стояти на верху, а Сергій повільно пішов сходами до платформи, весь час відчуваючи на собі погляд брата. Внизу він ще раз обернувся, на верху у промінні сонця, що вже заходило, стояв Саша. Тепер він був зовсім схожий на того його брата з тих Карпатських спогадів — він сміявся і махнув рукою.

З Сашею вони вже не зустрінуться ніколи. Вони часом будуть дуже близько один від одного на Майдані, але не знатимуть про це. Сашу привезуть в резерв. Він сидітиме і сивітиме в автобусі в урядовому кварталі. Стоятиме в строях вевешників на Банковій і Грушевського. Ще за рік воюватиме в АТО в складі міліцейського підрозділу. Пройде відбір у «Нову поліцію» і на самий ранок Димитрієвої суботи вдавить в підлогу педаль газу своєї автівки, підтриманої іномарки, кольору мокрого асфальту. На трасі під Вінницею лусне колесо. І Пойдаші вперше майже за півстоліття зберуться знову на цвинтарі древнього Кисилицького цвинтаря аби провести Сашку.

В Усть-Путилі чоловік веде молодого бичка, той впирається, стає серед дороги, не хоче далі йти. Колега газди штовхає тварину ззаду і б’є прутиком, тримаючи в одній руці порожню путню [110] Путня — відро. . Старий гуцул зупиняється, дивиться на Сергія, знімає капелюха, посміхається, питаючи чи має він божественних книжок. Сергій протягує двадцять гривень, каже, що дома багато має, а зараз ніц [111] Ніц — не має. , дає за простибі [112] Простебі — за душу померлого. за душу баби Ялени. Гуцул посміхається