Сергій Дячук - Біла ріка

Холодно і він ховає руки у кишені. Виходить на дорогу, намагається згадати, де жиє вуйко Іван, брат діда. Там живе тепер сама лише його Катерина. Вуйко помер минулої зими. Його поховали десь поруч з сином на цвинтарі тут, біля Путильської церкви. Сергій хоче ще заїхати у Сергіії в музей Лукина Кобилиці. Туристичні маршрути, що лишились на крайній день: «Забагато місць, а день короткий» — в думках виправдовує себе самого, що не зможе таки зайти до старенької вуйни. Часу таки мало та й і не пам’ятає, бо був у них на гостині ще підлітком в дев’яності, нє, не знайду. Але намагається таки згадати, де жиє Вуйко. Спускається в долину, проходить базаром, який ще закритий, лише відкриті поодинокі ятки із різним ширпотребом і солодким. Перед ним стає якась жінка з клябукою. Деякий час вона дивится на Пойдаша. Він впізнає її, шепоче про себе: «Це жінка Івана. Не може бути», — натомість вона не впізнає «малого», обертається і йде далі. Сергій лишається стояти розгублений, потім доганяє жінку. Вітаються. Стара ледь не плаче, жаліється одразу, що лишилась сама, йде тепер в «Лісгосп» виписати дрова на зиму. Сергій йде з нею, проходять центральну площу Путили, замість Леніна вже пам’ятник Федьковичу. Письменник сидить на лаві, тримає в руці бартку. В глибині площі облуплений пам’ятник радянської доби на соцреалістичних барельєфах, що позатікали і взялись великими і малими тріщинами. Бійці-«стрибки»… Пам’ятник сиплится, на плиті ще читабельний напис: «БІЙЦЯМ ВИНИЩУВАЛЬНИХ БАТАЛЬЙОНІВ ПОЛЕГЛИМ В БОРОТЬБІ З БАНДАМИ НАЦІОНАЛІСТІВ ЗА ВСТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ НА ТЕРИТОРІЇ ПУТИЛЬСЬКОГО РАЙОНУ». «Давно пора знести», — думає Пойдаш, але сам таки в думках себе заспокоює «але карпатські дощі і вітри зроблять те, що не зробили люди». В «ліскогспі» швидко виписали дрова, вони вертають назад повільно: у старої задуха, вона весь час стає на відпочинок. Заходять до церкви в Путилі, стара бере свічки. Якась жінка повчає молоду пару із заїжджих хто «раскольнікі», а хто є «благодатні». Церква належить до Московського патріархату. Стара бачить як Сергій уважно спостерігає за цією розмовою, звертається до нього

— Не переживай. То часе такі. Іде та слухай молитве, а на цех не девесе

І вона показала на стару «проповідницю», та аж вклякла, але не насмілилася нічого відповісти. Вони пройшли далі цвинтарем. Хмари, ніби ще нижче почали стелитися над землею, туман, вітер. Стара стала біля могил чоловіка і сина, всплакнула, притулила свічки, які тут же загасли через вітер, що здіймався хвилями і ставав все потужнішим. Сергій хотів знову запалити, але вітер здував «та леше» зупинила його тета. Тут у неї подзвонив телефон, якраз дзвонила Люба, донька, яка жила тепер у Донецьку, і вона оповідала про чемного Сергія, сина Пойдаша Івана, що жиє у Києві. Жалілася, що сама і їй важко, розповіла, що виписала дрова на зиму і дала слухавку Сергію. Люба питала чи не женився, про батьків. Пойдаш віджартувався і порадив з териконів таки переїхати в гори. Для Люби ця тема була неприємна і вона швидко закінчила розмову. Сергій і стара Катерина стояли коло могилок. Жінка присіла на краєчок лави, вітер посилювався, вони мовчали.

— «Що я знав про цього чоловіка», — думав Сергій, — «вуйка Івана з Путили із зовнішністю не то хижого птаха, не то вовка, а насправді з душею дитини. Вуйка Івана з Путили»

Вітер ще підсилився і Катерина підвелася, перехрестившись, запросила Сергія зайти

— Йдімо вже Сергійчику звідси, бо дощ зараз буде

Дорогою вона зайшла в магазинчик, купила пляшку кагора та равельця ковбаси. Пойдаш попросив показати світлини. Він сидів коло вікна, гортав альбом, поруч були інші свілини розсипом у картонному ящику з-під взуття, ще радянських часів. Роздивляючись фото, частина яких у нього були і люди, які на них були йому знайомі, він довго дивився на одне фото Ялени та Федора.

— Я їх не знав, вони померли, щє до мого народження…

На ці слова Сергія стара аж поморщилась, видно було, як сльозами налились очі, і вона почала нервово поправляти щось на столі

— …н да горді Пойдаші зі Стебнів — гортав, примовляючи, альбом Сергій, — Опришки — люди лісу, лісоруби і вівце паси, «як ті птахи хижі вміли поспішитися» (процитував із Вінценза) — на пожовклих фото з'явились якісь старі із люльками у чудернацьких чорних овечіх шапках — о, гуцули курять файки, клас!

Стара примовила багатозначно вдивляючись у вікна кімнатки

— Йо. Давні грізні роки були — і вже дуже тихо додала, ніби сама до себе не кліпаючи очима- навальні зливи і повені, раптові бурі…все було, все.