Сергій Дячук - Біла ріка

«Йо біля старої Пойдашевої хати», — казали люди, коли вимагали водія автобуса стати не на зупинці.

«Шофер! Станьте біля старої Пойдашевої хати», — хати того лютого лісника без трьох пальців і його жінки красуні Ялени писанкарки. Хати в Кисилицях …

Колись вагітною Іваном, її з Федором первістком, Ялена, бабуня Сергія, допомагала свому чоловіку будувати цей дім. Носила дрібонький шутер сюди на будову з ріки Путилки. Таким чином на поді цієї хати в Кисилицях утворився імпровізований музей побуту. По ремонті більшість із цих речей мали опинитись на звалищі і вони мов сховались від довколишнього світу тут, вже роки ця хата побудована у шістдесяті стояла тепер пусткою і один з кутів стіни від дороги почав завалюватись. Недоглянутий сад і обдерта зелена й жовта фарба на фасаді темні вікна і біла різьблена рама із квіточками зайчиками і горобцями сумно виглядали на фоні живих довколишніх будівель, де з комина йшов дим бавились діти відбувався постійний рух, лише іноді сусідські дітваки забігали сюди бавитись у хованки зазирали у вікна і залазили на старі трухляві дерева у саду. Так ця хата ніби пам’ятала старі часи але світ гуцульський довкола змінювавсе остаточно, і ніщо цього вже не могло змінити, але складалось враження, що за ним цим світом старих гуцулів ніхто і не банував хіба, що заїжджі науковці етнографи, котрі ще молодими практикантами спудеями приїхали в ці місця, коли ця хата була лишень побудована і вони ці сивочолі тепер професори бачили цю переміну і трьоповерхові покриті сайтенгом і метало черепицею доми заробітчан гуцулів тепер привертали увагу всіх навкруги, а не дім, який побудував для свого щастя колись Федор Пойдаш лісник.

Старовіцьке металеве ліжко з ажурними блискучими боками краї якого вже взялися іржею, накрите периною, а зверху джєргою. Сергій сів на ліжко, задумавшись вдивляючись у затемнену частину поду, підсвітлені дерев'яні ребра даху забиті чемоданами, травами, мішками. Вітер з надвору часом залітав через шпаринки в фронтоні усередину, ліжко стояло під великим довгим вікном, рама якого була вирізьблена по старому, внизу були різьблені фігури зайчиків, що стрибали в різні боки від середини вікна зверху пташки, що підняли дзьобики до неба, по середині квітки, що тягнулись бутонами, ніби до сонечка. Біла фарба від часу полущилась, де-не-де повідпадала. У вікно постійно билось гілля старої великої яблуні, що росла з надвору впритул до вікна. На підвіконні стара ваза з букетом сухих квітів соломінок [135] Соломінке — вид квітів, так звані сухі квіти. , мідний перстень з візерунком, що взявся патиною, до вази була притулина віцвівша на сонці іконка Богородички, біля ікони свічка з їх розташування і виду, мов врослись у підвіконник. Було видно, що вони тут давно, напевно аж відтоді як татова сестра Васюта перейшла жити і дотримувати Коцеху з донькою. З того часу в цій хаті вже ніхто не живе постійно, лише деякий час одну кімнату внизу здавали сім'ї заїжджого вчителя з дитиною, але вони недовго змогли прожити тут і швидко переїхали десь у інше місце. На поду стало ще холодніше, ніж було. «Дуже холодно», — прошепотів, трясучись Сергій. Вітер надворі посилився і хату наповнив гул, який то стихав, то посилювався знову. Сергій, накрившись джергою, ліг на ліжко. Лямпа почала поблимувати, від чого предмети на поду, ніби зарухались. Роздивляючись складені стосами книги і газети на сволоках, намагаючись прочитати назви на політурках, але втомлена уява малювала все ЇЇ, яка розчинилась у пастельних полутонах підбитої з цієї сторони деревом стріхи і за мить Сергій провалився у глибокий сон.

Він встав з ліжка і повільно сходами, що вже чомусь не скріпили, спустився на перший поверх і по довгій заскленій віранді зайшов до кімнат, де була знята підлога і вийшов на двір до старого саду, що вже гілками діставав навіть даху, покритого старим шифером, що де-не-де пообростав яскраво-зеленим мохом. Вітер. Ніч. Він зайшов до середини саду, дерева скриплять. Лампа над дверима хитається на вітрі. І тут Сергій чітко бачить діда Федора і стає ясно і сонячно, як у літню днину. Дідо стоїть коло кирниці. Йде до дороги, обертається і біжить до хати. Вибігає назад із затиснутою у кулаці бардою, на барді намальовано гадю, що в’ється руків’ям, а голова вже на лезі. Сергій відводить погляд, біля копиці сіна стоїть задуманий «бандерівець» Юрій, батько Павла, це точно він. Він у німецькому камуфльованому плащі. Юрій, то з’являється, то знову зникає. Копиці вже нема, у нього на плечі висить радянський автомат ППШ з круглим диском. Шлию, якого він міцно стиснув у руці. Лице йому розмите, розібрати можна лише брови здійняті догори і скривлені вуста. Він дивится в одну точку повз Сергія. Пойдаш обертається в той бік: там Ялена саджає деревця. Маленькі саджанці, втикані у землю. Вона довкола кожного акуратно притискає землю своєю красивою тендітною рукою, і ось вона встає протирає зворотною, не брудною частиною руки, піт з лиця. В білій хусточці і, як на світлині, лице її аж сяє. Посміхається, поливає з путні водою тільки висаджений росток, вода виблискує на сонці. Під верандою на довгій лаві, вкритій кольоровою веріткою, сидять мовчки сестри Федора. Вони всі серйозні й ніби задумані. В стороні Василина за столиком лущить жилавою рукою шульку кукурудзи. На іншій лаві Коцьо, чоловік Коцихи, грає на флоєрі, але мелодії не чутно, видно лише як напружуються його груди і лице. Поруч на килимі стоять Онуфрій та вуйко Іван з Путили, щасливі і посміхаються, ніби перед об’єктивом фотографа, тиснуть один одному руку. І вже на виході із саду чоловік із закасаними по лікті рукавами і довгих чоботах ботфортах, схожий на Федора, з якимось чудернацьким інструментом лісоруба у руках. «Т-а-к о-с-ь в-і-н Є-р-е-м-і-я П-о-й-д-а-ш», — шепоче Сергій сам до себе уві сні, і в цей самий момент прокидаєтся.