Сергій Дячук - Біла ріка

На Ютуб запис інсталяції «Жорна часу» підстрижені під нуль чоловіки в трьох крутять жорна потім автор ідеї. Художник Віктор Сидоренко- висвітлюється у титрах, дає інтерв’ю

— Рутинна, тупа одноманітність і є життя. Його беззмістовність стає очевидною лише тоді, коли ми шукаємо вищий сенс свого існування. З прогматичної точки зору, наша одноманітна праця винагороджується купою меленого борошна, яка у когось більша, а у когось менша.

Руки, передплічча, виголені голови, чоловіки крутять камяні жорна, зерно і мука.

В залитій світлом великій залі на сцені стояли діти гімназисти. Переважно то були студенти університету святого Володимира. Дерегував Леонтович в кітелі часів російської імперії з двоглавими орликами на ґудзиках кітель був застібнутий наполовину, так що визирала вишита сорочка червоними нитками візерунки на білому домотканому полотні. Видно стара, бо віддавала жовтизною, в один колір з хворобливим обличчям композитора. З маленькими вусиками, борідкою і ясними очима він дерегував, підспівуючи хористам. Махав рукою, посміхався і виглядав щасливим. Очі світилися, мов у святого. Діти дуже старалися і натхненно співали «Щедрик». Усі в уніформі часів імперії гімназійній і студентській, у вишиванках під кітелями. Янгельські співи розливалися приміщенням «Щедрик, щедрик, щедрівочка, Прилетіла ластівочка! Стала вона щебетати, Господаря викликати: — Вийди, вийди господарю, Подивися на кошару, Чи всі вівці породились, Всі ягнички покотились. Щедрий вечір!».

У першому ряді сидів професор історії і президент У.Н.Р. по сумісництву Михайло Грушевський, старець в круглих окулярах і з білою лопатистою бородою, що закривала древню вишиту сорочку під костюмом трійкою європейського крою з дорогого сукна і золотим ланцюжком годинника у кишені. Під ніжні співи хору здавалося, що він ось-ось засне, бо ночі напередодні проголошення Четвертого універсалу були безсонні. Поруч сидів академік мистецтв Мурашко з дружиною, засновник новопосталої Київської академії. Він був одягнений по-європейській моді і тримав руку дружини у своїй долоні. Вони часом дивились один на одного з ніжністю, ніби пара закоханих гімназистів. В очах художника стояли сльози і легка посмішка, котру скривали акуратно підстрижені вуса і борода. Від співів хору Леонтовича сльози були навіть на очах Вінниченка і інших урядовців-соціалістів. На всьому цьому тлі виглядав відстороненим навіть стривоженим десь дуже далеко думками Мюхновський з красивими закрученими вусами, як в українського селянина. Старий президент задрімав, і коли хор заспівав потужно «Ще не вмерла Україна», і всі почали підводитись, Старий, спам’ятавшись, прокинувся, застібуючи ґудзики піджака і роблячи при цьому важну міну на обличчі. Присутні почали виходити з зали. Художники Нарбут і Кричевський з папками, набитими ескізами символіки для молодої держави, почали наперати на Грушевського. Той посміхаючись у вуса, лише відповідав «не зараз панове, не зараз».

На Софіївській площі було людно. Урочисто зачитано Четвертий універсал, що проголошував незалежність України, але держава була приречена на загибель. Ліваки, що переважали в уряді, розпустили по домам українців з фронту, що перед тим на військових зборах присягнули, що проллють свою кров за любу матку Отчизну. Зима була холодна і вони грілися на печах по селах і хуторах. Більшовики рвались до Києва, щоб утопити в крові новостворену Україну. На заводі Арсенал вибухнуло повстання, і боєздатні частини Центральної Ради тут у Києві.

Було холодно. Налітав легкий сніг. По подвірю університету з криваво червоними стінами бігали діти, що бавилися у сніжки. Малий у гімназійній формі в благенькій шинелі і переробленій власноруч фуражці з відірваною какардою та пришитою жовтою лентою зліпив сніжок і влучів в старшого хлопця худорлявого у фуражці без какарди з вицвівшою плямкою від неї той сміючись і по театральному граючі упав у кучугуру поруч, так, ніби в нього влучила куля. Біля входу до будівлі стояло два кулемети і акуратно складені шатриками гвинтівки. Один з малих заліз на ліхтар поруч і, розмахуючи фуражкою, декламував звідти уривок з «Кобзаря». Він кричав: «Мені однаково чи буду я жить в Україні чи ні»… Товариші знизу його підтримали: «…та неоднаково мені, що Україну злії люди…» З приміщення вийшов офіцер. Малі забігалися по подвір’ю, стаючи у шеренгу. Вони плуталися, ставали часом не за зростом, мінялися місцями. На початку шеренги з’явилось синьо- жовте полотнищє, що було зкручене. Його тримав довгий блідий юнак. Усі серйозні не по роках, лише очі посміхаються. Усі румяні від холоду. В сіреньких гімназійних шинелях і чорних студентських з перешитими власноруч фуражами і навхрест обмотані капішонами. Офіцер у жовто-блакитній фуражці обійшов стрій, вдивляючись суворо в дитячі обличчя. Виправка офіцера царської армії, шабля наперевіс він став посередині і скомандував