Сергій Дячук - Біла ріка

Чоловіки мовчали. Вуйко розповідав далі:

— А мої всі роз’їхалисе, один Іван лишився при мені. Доця у Донецьку, Сергій у Дніпропетровську.

Старий замовк. Сергія, доброго і гарного юнака, він любив найдужче зі всіх своїх дітей.

— Нашо їм той Донецьк? Дивітсе, яка краса! — і дід підняв голову з горбатим носом вгору, заплющивши очі.

Здіяйнявся раптовий вітер, зашумів, аж заспівав, ліс. Усі це зауважили і, наче протверезівши, повернулися в той бік, де над Коцевою хатою була гора зі смерековим лісом. Вітер посилився, і смереки коливались хвилями.

— Йо, а часи буле неспокійні. Війна…

Авсентій похитав головою і додав:

— Йо, діточки, гірше за войну ту не може бути нічого. Але шо поробиш, треба було, треба було воювати, край свій боронити і віру батьківську…

Тут заговорив Коцьо:

— А правда, цікаво, шо Коцеха не хотіла старого приймати, коли він з румунського війська втік?

Вуйко знизав плечима:

— Та це в неї треба спитати.

— Йо, скажете таке, спитати, — Коцьо засміявся. — Та де вона правду скаже! Коцеха — то фейст лєста жінка. Пам’ятаю, взимку їхали з колегою у рейс, а він каже: «Коцько, давай у Путилу спершу заїдемо, пообідаємо». А я кажу: навіщо час страчувати, у мене тут через ріку вуйна жиє. Стали, заходимо. Ну, я і питаю у неї: «Може, ви б шось їсти дали, а то дорога далека». «Йуй, Коцьо, нічого нема, хіба у бужарні, — мєсо все там лишили». А то такі сніги впали, й стара думала, шо я полінуюсь туди лізти, бо то аж у саду, далеко від хати, і все в снігах. А я відповідаю: «Та добре, я дістану». Стару аж перекривило. То я собі через кучугури таки дійшов, приніс, — то мусіла вже пригощати. Йо. Але шо вона кухарка номер оден на всю округу, то воно так. Йо, якесь весілє — одразу її кличут. Фейст стара добре готує, це у неї від Бога.

Коцьо замовк, а потім запитав старого:

— Вуйку, а розкажіть, шо там за історія в Стебнях була, коли Петра вбили?

Згодом та історія зі школою в Стебнях обросла легендами, і Федору приписували нелюдську силу. Говорили, що його ніби якась стара верхівська заговорила, і кулі від нього відскакували.

Дід сумно махнув рукою.

— А, воно вам треба…

Тоді хлопці почали самі згадувати, хто що чув про «Скелю трьох чекістів» за сусіднім горбом. Там стояв пам’ятник. Могутній чоловік тримав меча. Пам’ятник занепадав, його вже ніхто не доглядав. А згори великими літерами хтось написав: «Хто з мечем до нас прийде, той від меча і загине».

Вуйко сп’янів, його косе око зблиснуло з-під густих сивих брів.

– Їх було четверо — водій потоками втік…

Чоловіки лише перезирнулися.

— Серьожа, бери Сашу, Ігора та збігайте в долину до Васюти, най вона ще горілки насипе.

Чоловіки стали навколо ватри. Сутінки вже накрили гори, і вони затягнули Довбушеву пісню. По щоках Івана, Целя та Авсентія котилися сльози.

— Гой, попід гаєм зелененьким ішов Довбуш молоденький, — могутньо лунало околицею.

Гори, ніби прислухаючись до цієї героїчної пісні українських горян, перестали шуміти.