Сергій Дячук - Біла ріка

Заходить Марія, Василева мати, каже, що Іван прийшов. Позирає на телеекран і виходить зі словами: «Йуй, що у світі робитсе». Показують страту полонених росіян. «Апокаліпсис сьогодні». В’єтнам для Росії. Потім показуют мітинг кримських татар у Криму. Дєд встає і вимикає телевізор. Знадвору чути голоси, до кімнати заходить Іван.

— Федорович! — гукає дєд, підходить і тисне брату руку.

— Шо є бурдюге [94] Бурдюге — діти, неслухняні. , надворі така погода, а вони у хаті сидют. А сіна хто робити буде?

Дєд виправдовуєтся, що він пообідав і це трохи захотів полежати, щоб сало зав’язалося. Сергій нарікає на вуйка, що той не схотів зробити йому капелюха.

— Та в мене газети нема, — виправдовується Василь.

— Ти шо, газет не виписуєш?

— Нащо? Лише брехні пусті. Ще гроші віддавати…

Василь лишився коло хати клепати косу, а Іван з Сергієм і Сашою пішли до старої хати. Насилу розкорнєли Мішу. Той, розплющивши очі, привітався:

— О, Сірьожка, з приїздом!

Потім Іван з малими пішли в село. Навідалися до Васюти на роботу. Вона дала їм свічки з сірниками. Біля сільради зустріли Руслана й усі разом пішли до цвинтар біля церкви — до Ялени й Федора.

Іван несміливо підійшов до церковної брами. Перші зайшли Саша і Руслан. Перехрестилися на храм, зайшли на цвинтар, що тонув у високих і запашних травах. Руслан зупинився і заговорив до Саші:

— Саша, не спіши, хай вуйко самий знайде. Іван давно не був на цвинтарі у батьків.

Пойдаш розлютився і дав Руслану позаушника, той почервонів. Саша побіг перший і став, хрестячись, біля двох кованих хрестів, пофарбованих у яскравий синій колір. Іван підійшов і ледь помітно перехрестився, постояв мовчки. Світлину Ялени геть розмило — один лише білий овал. Натомість добре заварений портрет Федора був мов учора зроблений: гордий чоловік, підстрижений під полубокс, в кептарі і вишитій сорочці, Федор ледь помітно всміхався. Саша запалив свічки. Іван з хлопцями почали проривати траву на могилах.

Високо на горі з’явилась маленька тінь: крутим горбом у долину бігла якась маленька цяточка; вона падала, потім знову вставала і бігла в долнину, й усе більше ставала схожа на чоловіка з чималеньким черевцем. Хтось із косарів зі сміхом вигукнув:

— О, Коцьо з Широкого спускаєтсе! Усі засміялися.

Коцьо, мов відчайдушний акробат, летів у долину. Іван аж прикрив очі, щоб не бачити цих неймовірних кульбітів молодшого брата.

Червонолиций п’яний Коцьо підійшов до Івана, потиснув йому руку.

— Чи як ти скажеш? — струшував він порохи з піджака.

— Коцьо, де пиво?

— Там, на горбі, — і Коцьо повернувся у той бік, звідки він щойно спустився, скривившись.

– І єк ти собі лише в’єзи не скрутив?

— Майстерність, вироблена з роками. Чи як ти скажеш? Ти, Іване, не видів, єк я, вусмерть пєний, на автопілоті з Широкого спускався! Йо, пєному море по коліно, чи як ти скажеш?

Іван перепитав з недовірою:

— То де обіцяне пиво?

— Таж кажу тобі, чоловічє, що на горбу! Он там лишив, попід тим деревом, бо знав, що впаду!

— Бігме, Коцьо. Звісно, що впадеш. Розігнавшись, з горба бігти…

До розмови приєдналась Аннеця, жінка молодшого сина покійного Василя Поляка, який тепер ґаздував на ділянці, де його фамілія здавна робила сіна.

Коцьо почав жартома загравати до Іванової Каті, — та якраз громадила. Тоді вони всі сіли у затінку хатки, де жила колись Ялена, і де народила двох старших синів. Коли Федор вмирав, то обіцяв проклясти з того світу того, хто її знесе, тож хатка й тепер стояла ретельно доглянута — і зовні, і всередині. Коцьо підійшов до Сергія і, погладивши його по голові, попросив:

— Серьожа, збігай, принеси… Он попід деревом, у чорному дипломаті, бо вуйко слабей, — і він скорчив жалібну міну, і тут таки перепитав, сміючись: — Чи як ти скажеш?

Малий подивився на Івана, який теж долучився до братового прохання.

— Сергій, збігай, бо дядя Коцьо не годен. Малий побіг на горб.

Наступного дня, поробивши сіна Полякам, чоловіки зібралися у Коці й планували йти в Путилу до вуйка. Але після кожної випитої чарки ця подорож ставала дедалі більш малоймовірною. До того ж, жодна машина не їхала у той бік. Дєд побачив з кухні, через вікно, як порту відмикає Іванів вуйко.

— Якщо гора не йде до Магомета…

Вуйко дізнався, що приїхав Іван із сім’єю, й пішки прийшов з Путили. Чоловіки вибігли назустріч. Перший його зустрів Іван.

— Я сижу собі, зі старою посварився, та думаю: може, мені в Кисилиці сходити, то свого фіна побачу…