Сергій Дячук - Біла ріка

Усі уважно слухали отця Авсентія, не перебиваючи. Потім малі почали просити старого панотця, щоб він розповів про скелю «Кам’яна

багачка», бо він все знає. Авсентій добродушно всміхнувся.

— О! То дуже стара скала… Були тут колись геологи з Лєнінграда, то казали, що їй чотири мільйони роки.

Скеля справді була схожа нажінку, що притислася до гори. Вона була відгороджена від дороги дерев’яним парканом. Поруч висів її охоронний паспорт. Іванів малий зауважив:

— На Родіну-мать схожа, правда, па?

Отець Авсентій правив у сусідньому селі, Діхтенцях, і добре знав усі місцеві легенди і повір’я.

— Йшла колись багачка дорогою, і ось бачить: біля лісу сидить бідна жінка з верхів, просить милостиню, з дитиною на руках. «Подайте, бо дитені нема шо їсти». Багачка, вбрана в кожух, з повним гаманцем грошей, навіть не подивилась у її бік. Тоді та розридалася, і сльози бризнули на багачку з кам’яним серцем. Від сліз бідної жінки та закам’яніла і стала скалою. Так розказують старі гуцули.

Малі повідкривали роти.

Іван, попиваючи пиво з пляшки, хитро подивився на Коцю й почав нову розмову.

— Йо. Коцьо, памятаєш, як приїхаємо ми з Павлом, заходимо в хату, а там на ліжку під джергою Коцьо лежить такей побитий, аж синій. Через дівок все.

Коцьо дзвінко засміявся.

— Ми з Павлом лише спитали: хто? Коцьо простогнав ім’я.

— Йо, та бігме, їх там на мене з десять було, — перебив Коцьо брата.

— А хто тебе самий подужає? Пам’ятаєш, тобі хтос набрехав, коли ми ще всі у старій хаті жили, що я ніби з Галею твоєю шось маю, коли ти не вдома?! Якбе не Магури з мачухою — то ти мене б там вбив, — втрутився Міша, чоловік Васюти. Магури — родичі Марії.

— Міша, не бреши! Не було такого! — розлютився Коцьо., але присутність отця Авсентія стримувала його. Іван вів далі:

— То ми з Павлом узєли монтіровки, заходимо до того зачінщика розправи до хати. Той зіскочів, та на коліна стає, мовляв, так і так, Коцьо самий винний, бо дівку його увів. Боже, які були дурні!

— Бо молоді буле, — резюмував, сумовито всміхаючись, Коцьо.

Запала тиша. Міша відправив малих по горілку до Васюти.

Коцьо, намагаючись перевести розмову на щось інше, почав згадувати, як він Василя не пустив на роботу в міліцію. Всі знали: якщо Коцьо починає розповідати цю історію, то він вже геть п’яний. Коцьо серйозно подивився на Василя.

— Ти мені маєш дєкувати, шо тепер не в міліції робиш!

Василь відслужив наприкінці вісімдесятих, коли країну відчайдушно колшматило: в Прибалтиці, в Тбілісі внутрішні війська розганяли демонстрації саперними лопатками. Вбивали навіть вагітних жінок. Тоді ж почали застосовувати «демократизатори» — гумові міліцейські кійки. Намовлений друзями-дембелями, з якими він тиждень вертався неозорами просторами СРСР, він тільки-но приїхав у район — відразу написав заяву, щоб взяли на роботу в міліцію. Вночі до хати постукали, Василь відчинив двері. На порозі стояв старший брат. Коцьо строго пробубонів: «Побачу тебе у формі та з кийком…» Витримав паузу, свердлячи брата очима… «В ріці втоплю!». Розвернувся — і пішов. Наступного ранку Василь пішов працювати на пилораму. Бо у старих гуцулів слово, сказане вголос, — як закон, і вони ніколи не кидають свої слова на вітер.

Заговорив вуйко Іван.

— Йо, дєдьо у вас фейст лютий був, ні на кого не зважав.

П’яний Коцьо заперечив:

— Дєдьо був лютий, але справедливий. Чи як ти скажеш?

Іван відповів:

— Йо, Коцько, справедливий, бо ти у нього конюхом був. Старий пєний приїде, коня — Коцеві. Цей малий шмарькун заштрекне на ріку, помиє, погодує — і в стійло.

— Йо, йо! — сміючись, підтвердив Коцьо. Іван вів далі:

— Пам’ятаю, як тільки з Катею поженелися, поїхали до тети в Селятин. То міліціонер єк довідався, що я син того лісника без трьох пальців, — всюди нас провів, ще й на автобус посадив. Йо! Міша правий. Ти, Коцьо, хіба не в старого вдався? Маєш фантазію, як і він. Напевно, найбільше з нах усіх у нього вдався. Сидимо якось

У Боресполі, на кухні, вночі. П’ємо. Тут Коцеві шось не сподобалося, шо я сказав, то він очі закотив і каже: «Дєкуй Богові, Іван, що ти у своїй хаті, а то я б тебе зара через вікно спустив.

Прибігли малі з горілкою. Чоловіки випили. Знову заговорев вуйко з Путили:

— Всі знали, що Федьо — командир стребків. Йо. Та й часи, я вам хочу сказати, такі були, складні часи, жорстокі… То може й Федор такий через то був, не знати. Жили ми якось осібно на хуторі своєму, ні з ким не зналися, крім родичів, — та й ті рідко заходили до нас, всі боялисе. Але маму вашу він любив дуже. Хоч бив, і любасок мав. Але шо любив — то любив. Він того хлопця, що на машині був, застрелити хотів, але патронів не найшов… Да і сусіди швидко збіглися, зупинили. Йо. І з війська румунського через неї втік, а це — вдуматися тільки! — який кавалок горами він з Румунії пройшов, коли з війська дезертирував.