Сергій Дячук - Біла ріка

— Йо, йо, вуйку, ми оце самі збиралися, але затрималисе трохи, — чоловіки, мов дрібні злодюжки, перезирнулися.

Обізвався Коцьо:

— Може, на рибу сходимо? Наловимо форелі та похрамуємо трохи. Чи як ве скажете?

Уся компанія вийшла з подвір’я Коцевої хати. Пойдаші гордо йшли дорогою: Іван, Коцьо, Василь, вуйко Іван з Путили, Міша, чоловік Васюти, їхній молодший Саша, Сергій Іванів і Коцеві Сергій і малий Ігор. Не було тільки Руслана, який зранку повіявся в Дихтенці до дівок. Усі зустрічні приязно їм усміхалися й вітались.

— А шо Павло? — раптом спитав вуйко.

— Та сидит у Кривому Розі свому.

Іван розповів, як торік їздив до брата у гості, не попередивши, і як через це в селі зчинилася вура [95] Вура — неспокій, заворушення. , бо діти Павла не знали Івана, ніколи його не бачили, а старих вдома не було, то ледь міліцю через нього не викликали. Іванові довелося довго переконувати дітей, що він їхній вуйко, Іван з Борисполя.

Спустилися на подвір’я Полякової хати, в якій після смерті діда Василя ґаздував Цельо, його молодший син, брат Ялени.

Целів старший син, Толік, який щойно відслужив у війську, спав у хаті після учорашньої пиятики. Іван з Коцем зайшли всередину, вуйко з іншими лишилися надворі.

— Рота, подйом! — зарепетував Коцьо йому на вухо. Той ледве розплющив одне око.

— Агов, шо є, чоловічє Анатолій, чи як ти скажеш?

Коцьо повернувся на Івана, який сів біля телевізора: там знову передавали новини про війну на Північному Кавказі. Якісь чеченці різного віку вибирають собі зброю. Іван спробував переключити, але інші два канали неможливо було дивитись через слабкий сигнал. Він вимкнув телевізор. До кімнати зайшов мовчазний Цельо — високий дід із сивою густою чуприною.

— Шо, не хочє вставати? Оце приперсе серед ночі пєний, — мусів вставати й від порогу кочувати.

Після цих слів його син таки розплющив очі й сів на ліжку.

— Та шо ви дєдьо розказуєте таке?

Втрутився Коцьо — сів поруч, обійнявши малого.

— Пішли рибу бити. Чи як те скажеш? Толік привітавсе з Іваном, випив з банки розсолу.

— А ви давно приїхали?

Усі повиходили на подвір’я, син Целя пішов у стайню. За ним забігли хлопці. Анатолій довго не виходив, потім виніс катушку кабеля. Відкривши електрощиток, приєднав до мережі один кінець кабеля — й вони повільно пішли бити рибу. Чоловіки, вийшовши через іншу порту, йшли зарослим берегом Путилки. Першим йшов Толік з катушкою. Через два роки він пропаде безвісти. Поїде на заробітки десь у Одеську область, потім ще приїде востаннє додому, але повернеться назад по гроші, які йому заборгували, — й по тому…

Лишиться мала донечка, і Цельова родина вже стане не та. Пригнічений старий дедалі частіше зазиратиме у чарку. У молодшої сестри життя теж складеться печально: коли вона поїде народжувати в Чернівці, акушери під час пологів скалічать її дитинку. І Коцьо, випиваючи з Іваном, час од часу повертатиметься до цієї теми, ричатиме крізь зуби:

– Іване, я б тому злодію, що малого Целі згубив, відрізав би спочатку вуха, щоб помучився, єк воне зара мучитсе, а потім голову. Курви, злодії, і тепер народ мучут! Чи як ти скажеш?

— Так, хто б’є, а хто ловит? — зарепетував Коцьо, який встиг додати до ранішнього ще й у Целі. Він взяв електровудку, але вуйко Іван його насилу відмовив — відали дєду, Василю. Познімали взуття, пішли в ріку. Василь пішов вище течією, за ним вервечкою потягнулися всі інші. Василь почав бити форель, — за п’ять хвилин наповнили путню. Малий Сергій не витримав і зарепетував:

— Я не буду їсти цю рибу! Ви браконьєри! П’яний Коцьо, почувши це, зареготав, впав у воду, аж бризки розлетілися. Василя замінив малий Целя.

Увечері на рибу до Коцевої хати прийшов отець Авсентій.

— Фейст смачна риба!

Коцьо почав хвалити свою жінку:

— Йо, ґазденя, чесно кажучі, — щастя через нею маю! Бо скільки дівочок мав, то увес час в якіс халепи встрягав, з кашець [96] Кашеця — високий укріплений берег гірської річки. машинами летів, думав, що все. А тут єк з Галею зачєв зустрічатисе, то щєстє пішло, а я то собі примітив. Ну, думаю, все це доля. Чи як ти скажеш?

Коцьо засміявся. Отець згадав, як запропонував своїй матушці руку і серце:

— Мені вже за тридцять було, вже мали висвячувати, а жінку не мав. Владика каже, мовляв, дивись, скільки дівчат гарних у хорі співають — вибери собі. А мені до жодної з них серце не лежить. Але під час служби примітив собі одну парафіянку. То службу відслужили, я бігом церкву закрив, бабок відправив, і ну її доганяти! Познайомились. Я її зразу й питаю: може, вийдете за мене? Так воно колись було. Не те, що зараз.