Сергій Дячук - Біла ріка

Я йду, а бійці погреби копають, на держаках — людські черепи, а там… добре, що зупинили…

Каналізаційний колектор побудувати хотіли! Добре, що люди не дали. А все тому, що там цей, як його… Андрію, як його звати?… — Богуслав підказав. — Точно, Чубинський! Чубинський похований і безіменні жертви голоду в котловані від церкви, ними ж і зруйнованої, закопані. Ну, це байка, але ж там пілоти, екіпажі двох бомберів поховані, бл… дь, два геройські екіпажі! До лампочки, нах…й всіх! Ви бачили, який там срач, на цвинтарі тому? Мужики героїчно загибли, літаки від міста відвели, щоб свої не постраждали, іщо?! Суки! Так ось, брат мого тата, Іван, став бандерівцем, щоб цих сук, комуністів, у гори не пустити! Ось такий був мужик, — Іван склав пальці в кулак. — Як на мене, то пропади воно все пропадом, най все за водою йде… Головне, щоб пацани оці рум’яні на чужих війнах не гинули!

Іван підвівся.

— Ну, добре, пішов я.

Поки Іван говорив, мужики, покидавши карти, слухали його. Ніхто його не зупиняв, не перебивав.

Іван вийшов у коридор і гукнув сина:

— Сергію! Пішли додому!

Вони вдвох спустились сходами і вийшли надвір. Світло ліхтарів падало на кучугури снігу, акуратно вирівняні солдатськими руками. Сніг іскрився, мов мармурові брили, витесані руками вправного скульптора. Здаля долинули слова козацької пісні: солдати йшли з вечері.

В Довгополі хлопці на «колесі» запускали змія. Розігнавшись на дорозі, прив’язаний до ровера повітряний змій здійнявся у небо вище за Маркову кичеру на Галіції.

Перша годиня дня. Літо. У саду біля хати, під великою старою яблунею стоїть стіл з лавочками по обидва боки. Трохи далі, у соковито-зеленій траві, вздовж городу, тягнеться маленький шансик [93] Шансик — невеличкий рів. для дощової води. За городом — ще три старі яблуні, мов древні вартові, які охороняли ще стару хату, яка стояла тут, на горбі. Внизу видніється стріх Мількової хати. Трохи далі визирає хата баби Матріщеної серед ряснимх кущів аґрусу та порічок. До хати веде давня, як саме село, доріжка, викладена з великого річкового каміння. По боках проростає між шпаринок свіжа трава. Ще далі, вже майже в центрі села, — в’язанка хрестів на банях Довгопільської церкви.

Зараз тут, біля хати, на розстеленому покривалі в саду лежить Сергій і вдивляється в небо, по якому пливуть одинокі хмаринки. Він мріє про Свєту Подєкову, красиву блакитнооку дівчину, молодшу за нього на рік, в яку закохана вся п’ята школа в Борисполі. Він заплющує очі й бачить її в коридорі на другому поверсі школи. Свєта стоїть спиною до нього. Довге біле волосся, зелений светр, картата спідниця нижче колін, сірі колготи, модні шкіряні черевички з грубою підошвою. Зимнє сонце зазирає у вікно, вона повільно повертається, мов у фільмах, дивиться на нього, всміхається, знову відвертається і продовжує бесіду зі своєю подружкою.

Підходить Марія.

— Сергійку, абес ти тільки не спав надворі, бо гаддя може заповзте у вухо чи до рота.

Малий з недовірою подивився на бабуню.

— Йо, йо! Було, шо одна дівчина вирішила відомстити свому хлопцю, що се женився не на ній, та нагодувала ту дівку конфєтами зі зміїними яйцями. Ті вилупелисе і жили у тої в животі. То вона якось лягла на лаві подрімати, а змія з рота визирнула, щоб на сонці погрітисе. А то якраз чоловік її проходив, то імев її та витягнув. Йо, йо, було таке.

Сергій вдав, що зовсім не злякався, але коли баба пішла, швидко скрутив покривало і побіг до хати збирати свої речі: після обіду збирався їхати путильським автобусом в Киселиці.

Малий швидко їв гарячу зупу, обпікаючи рот, кривився.

— Шо є, Сергійчику, не спіше, дуй, чи під носом вітру нема? — сміявся Юрій.

За обідом дід розпитував про новини з Києва, особливо його цікавили питання про автокефалію, уніатів, католиків і усіляких сектантів. Малий коротко розповів про «Біле братство», і що вони утнули в Києві, і про «свідків», які чекають близького кінця світу. Дідо з цікавісю слухав. Потім, коли вони вийшли надвір і втрьох присіли на лаву, Юрій подивився в долину і прошепотів:

— Йо, час, мов вода — пройшов і не повернеться знову ніколи. Бачиш, там в долині колсь наші стайні були з вівцями, коровами. Робітнике були у нас. Куде зараз не глянеш, то все була земля Петришканова, — і старий глибоко зітхнув, бануючи радше за молодістю, ніж за статками. — Бог дав, Бог узєв.

Горбом піднімалась поштарка. Вона привіталася і простягнула Марії гроші та відомість. Стара не вміла ані писати, ані читати. Вміла лише у відомості на пенсію акуратно підписатись дівочим прізвищем: Бідоча. Юрій підкрутив вуса і хитро подивився на жінку. Потім розписався за свою пенсію і почав розпитувати, які новини у селі. Поштарка знизала плечима і відповіла коротко: