Сергій Дячук - Біла ріка

— Н-да… Ти тільки батькові своєму це не розказуй. Не зрозуміє він цього.

— Да ладно, він же у мене в штрафбаті був, і правду про війну не з книжок знає, і не з фільмів радянських. Якось був випив — такого понаразказував, що волосся дибки. Чому двадцять років після сорок п’ятого День Перемоги не святкували? Тому що правду пам’ятали!

В Грузії після здобуття незалежності спалахує громадянська війна, з чого скористався старий партапаратчик Шеварднадзе, міністр закордонних справ, який разом із Горбачовим найбільше спричинилися до падіння Берлінського муру, після чого й почався «ефект доміно» для всієї радянської імперії. Для Едуарда Шеварднадзе повернення на батьківщину і подальше президентство, здавалося, було всього лише можливістю якомога краще вийти на пенсію та писати мемуари про свою роль у тих великих подіях, що змінили долю світу. Але до затишної пенсії було ще далеко. У скалдіченій війною країні на Шеварднадзе було вчинено кілька замахів. Бомби вибухали одна за одною, і щоразу його рятував щасливий випадок, збіг обставин і новенькі броньовані мерседеси.

Між Вірменією і Азербайджаном спалахнула справжня війна за Нагірний Карабах. Цей конфлікт тлів, здається, ще з часів Сталіна, який не тільки добре вмів маніпулювати своїм оточенням, але й цілими народами. Монстр посилав свої вітання, лежачи в могилі під кремлівською стіною.

У Придністров’ї теж почалася війна.

У Криму Росія активно підтримувала місцевих сепаратистів на чолі з Мєшковим. Пострадянський простір занурювався в морок локальних конфліктів.

— Днєвальний по роті, на вихід! — викрикнув боєць, який стояв на «тумбочці». Іван усміхнувся, зрозумів: у каптьорці щось відбувається.

— Да ти за…бав, чого так голосно кричиш? Боєць був навчений, у разі чого, верещати на все горло «по уставу». За Іваном у сирий коридор старої козарми забіг Сергій. Вздовж стіни — різноманітні стенди з інструкціями, уставами, формами одягу, символікою нової країни. З каптьорки визирнув переляканий боєць, але за мить сховався за дверима. Іван зайшов у кімнату.

— Здоров’я бажаю! — прокотилося майже одночасно.

— Привіт Іван, захаді, дарагой!

— Бля, у мене тільки карта пішла…

Попри те, що кватирка була широко починена, у накуреній кімнаті можна було сокиру вішати. За столом та поруч, на стільцях і старому дивані, офіцери грала в карти, всі інші спостерігали за грою. На столі лежали нові грошові знаки — «купони». Вони були не дуже схожі на справжні купюри, — більше на папірці з якоїсь настільної гри. Попільничка переповнена. За мить чоловіки повернули на стіл пляшку і закуску в банці: мариновані огірки.

— Ну ось, приймают мене в партію, а я утром, з бадуна, сушняк у горлянці, не можу знайти комсомольський квиток, — розповідав Богуслав. — Ну, думаю, все, бл…дь. Що я там у коридорі пережив, не уявляєте. Що б я їм сказав? «Товариш курсант, а гдє ваш комсомольській білєт?». «Нє знаю, про…бал гдєто!».

Богуслав скорчив смішно знизав плечима.

— Да, було діло. Батько врятував, — завершував свою історію Богуслав вже на серйозній ноті. — Де він його знайшов — не памятаю. Перед самими вже дверима сунув мені в руки.

Під столом лежав доберман. До кімнати зайшов Сергій, якого трохи затримали в коридорі стенди з символікою. Собака підгавкнув і підбігла до нього, обнюхав ноги. Малий перелякався і завмер, але господар добермана крикнув на пса:

— Бл…дь, до мене, — потім розгублено зиркнув на малого. — Упс, звиняйте.

Іван спопелив поглядом матюкливого офіцера, той винувато всміхнувся, загасив недопалок у мисочці на столі.

— Не бійся, Сергій, вона не кусаєтся, — і, обернувшись до Івана з пляшкою в руках: — Вип’єш?

Іван відвів сина до казарми, де залишив із солдатами дивитися телевізор, що висів під стелею і переливався тьмяними кольорами. Його разом з «відіком» приніс батько Вадіка Козиря, — він щойно повернувся з Польщі.

— Не памятаю вже точно, — сказав чоловік в накинутій на кітель цивільній куртці з шикарним коміром, — ще до присяги… Я тоді в Політесі київському вчився. Сидимо на парах, історія КПРС. Дааа, пі…дєц цікавий предмет. Препод — друг Щербицького. Разом колись по партійній лінії починали вилазити з діри якоїсь. Не пам’ятаю тільки, хто, бляха, першим секретарем бул — Андропов чи Черненко? Ну, не важливо. Я з гальорки кричу: «Што с гєнєральним сєкрєтарьом, бл…дь? Говорят, єму скоро пі…дєц пріснітса?!». Дєд наш червоніє, як полкове знамено, й типу спокійно відповідає, мовляв, товариші студенти, уповноважений з усією відповідальністью заявити, що з генсеком вже все нормально, чутки перебільшені. Приїжджаю після пар додому — по радіо траурну музику транслюють і диктор каже: помер дорогий генсєк. Там, типу, коли вони хворіли, ці старці кремлівскі, в палаті, де вони лежали, декорації зробили, під кабінет. Типу, спокуха гєнсек у Кремлі зустрічається в робочій обстановці з лідерами дружніх країн соцтабору…