Розмову підхопив зовсім молодий прапор:
— Я якраз строкову закінчував служити в НДР, коли Союз розвалився. Построїли нас на плацу. Виходить командир полку і сходу питає: «Хто відмовляється присягати Росії — крок вперед!» Тиша гробова. За мить — луна по плацу. Десь половина вийшла. У того жовна від люті ходять. Командує: «Кругом! В казарми шагом марш!». Дааа. Це вже історія…
Він щасливо усміхнувся.
— Багато офіцерів теж відмовилися присягати Росії. Всіх інших одразу після присяги — в «Сєвєрокавказкій» на службу відправляли. То вони на вірність Україні присягали, аж бігом. Хто б міг подумати.
Чоловік замовк, встав і підкурив папіросу.
— Ну що, Іване, як пройшло?
Іван, випивши та закусивши, почав розповідати, як на вихідних їздив купувати мисливську рушницю. Всі уважно вислухали цю захопливу історію про те, як Іван через різні блати добував неймовірно дефіцитну зброю.
— Але воно того варте. Який гуцул без зброї? Старий мій був чудовим мисливцем. Пам’ятаю, візьме нас, пацанів, до лісу, відправить впред. Ми з патиками бігаємо між смерек і зі всієї сили лупимо по стовбурах. А там білки карпатські ховались. То вони зі смереки на смереку перестрибують, а старий позаду йде і по них стріляє. Білки великі, чорні, валяться на сніг, а ми їх збираємо. Деякі, правда, в гіллі застрягали, то ми лазили їх знімати.
Іван сумно всміхнувся і за мить вів далі.
— Потім в заготконтору здавали. Здається, по п’ятдесят копійок. Дешево, бл…дь. По п’ятдесят копійок за тушку. Така охота. Взагалі, цікаво було. Єдине, що ми тоді ще в постолах ходили — човгали по снігу, мов мов налижах.
Іван замовк, ніби згадуючи ще шось. Богуслав, випивши ще, почав нову розповідь.
— Батя мій, знаєте, всю війну пройшов, в штрафбаті був. Псіханув — німця полоненого пристрелив. Потім «іскупіл кров’ю», відновили звання, ордени повернули — і знову в артилерію…
Андрій замовк і скривився — не пішла карта. Всі мовчки дивилися на Богуслава, очікуючи продовження розповіді про батька. Іван сидів в кутку і сумовито всміхався. Він знав старого Богуслава, навіть якось гостював у них у Харкові. Старий був добрим ґаздою, тримав свою господарку у повному порядку. Якось приїхав до сина, який зовсім не був схожий на нього, і просив його старших товаришів пригледіти за своїм слабохарактерним Андрюхою, який саме тоді утнув коника: коли бійці не слухались команд молодого старлея, він дістав із кобури «макарова» і почав стріляти в повітря. Інцидент зам’яли й про нього мало хто знав, крім вузького кола офіцерів і прапорщиків.
Богуслав взяв карти і розповідав далі.
— В сорок п’ятому, в Німеччині, після перемоги вже, зайшли на один склад, а там барахла різного… Добро всіляке, вивезене із замків та заможних садиб. Потім наші «генерали перемоги» те все в Союз ешелонами вивезли… Ну, батя з друзяками переконали начскладу, й кожен собі по мисливській рушниці вибрав. Батько взяв собі інкрустовану золотом, з печаткою майстра. Патронів теж загребли. І десь вже в Польщі вирішили на кабана сходити, втрьох. Ну, бл…дь, там одному з них кабан-підранок розірвав живіт. До села не донесли. Батько плюнув тоді, сказав: «Нє, ну єйо на х…й, ету охоту. Всю войну, бл…дь, пройті, штоб потом так…». Рушницю поміняв на трьохлітрову банку самогону.
Запала тиша.
— Да, бл…дь! Просрали все! — резюмував хтось.
Запалили гасову лампу, бо вже сутеніло. Іншого світла не було: в країні, крім економічної кризи, назрівала ще й енергетична катастрофа, тож почалися регулярні відключення електроенергії на дві години, а то й більше. Випивши ще, знову сіли за карти. Обізвався Власов.
— А мій любив, як вип’є, згадувати свой останній… — він запнувся і виправився, — крайній польот. Каже, летить на посадку на МіГ-21, а землі не відчуває. Вже думав, шо пі…дєц приснився. Ледве сів. Сидить, жопа в милі, голову поклав на прибори. Повільно сповз на землю, підійшов до переднього шасі, розстібнув комбінезон і сцить на колесо. А командир польотів з вишки у прибор якраз дивився — вискочив на балкон, кулаком махає. Ти шо, мовляв, сука, робиш?! Біжить назустріч. А батько йому: «Всьо, бл…дь, відлітався, зав’язую. Відчуваю, що все, досить». Ну, так на пенсію і вийшов. У них традиція така: після прощального польоту на шасі сцяти.
— Дааа. Пі…дєц ВВС, — мляво сказав хтось із присутніх.
— Стоят на пріколє кораблі, — докинув хазяїн добермана. — Пі…дєц вооруженним сілам.
— Бачив би Шаповалов, шо з його полком робиться. Ндаааа…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу