Сергій Дячук - Біла ріка

— Бл…дь, Андрію, не вий…буйся, — Іван підійшов до шафи з книжками. Там, за скляними дверцятами, була кольорова світлина. Іван роздивлявся її та намагався зрозуміти, з ким це Андрюха та Дермастук стоїть поруч.

— Мала на срібну медаль тягне, — сказав, ніби між іншим, Іван.

— А далі куди думає? — Богуслав дістав із шафи пляшку горілки.

— Вони з подружкою вирішили, що в дрогобицький педагогічний інститут будуть вступати.

Сіли за стіл.

— А з ким це ви там? — кивнув Іван на фото за склом.

Навесні Богуслав і Дермастук поїхали у відрядження до Бродів, де відзначали роковини сумнозвісного бою, коли у «котлі» під цим містом загинув майже повний склад чотирнадцятої гренадерської дивізії «Галичина», елітна військова частина зброї СС, сформовна з новобранців-західняків. Залишки дивізії, які вийшли з оточення, відступали з боями і вже після капітуляції Німеччини здалися у полон союзникам в Італії. Певний час пребували там у таборах для військовополонених. Завдяки англійському майору Гілсу їх не було репатрійовано до СРСР, бо формально вони були не радянськими громадянами, а підданими довоєнної Польщі, яку після укладання радянсько-німецького договору і секретного пакту Молотова-Рібентропа окупували й поділили спільними зусиллями Райх і Ради.

Лише зараз ветерани-дивізійники, які після війни здебільшого залишилися у Великобританії, змогли приїжджати в річницю того бою на могили своїх друзів сюди, під провінційне містечко Львівської області Броди, на фактичне місце загибелі дивізії. Там було насипано високий курган з великим дерев’яним хрестом, перев’язаним рушником. Після панахиди за полеглими, яку відправило греко-католицьке священство, відбувся імпровізований мітинг. Потім усі охочі могли сфотографуватися з ветеранами, сивими розчуленими дідами в дорогих костюмах та однакових синіх пілотках, з шевроном цієї частини, відзнакою дивізії — золотим галицьким левом в оточенні трьох золотих корон на синьому тлі. Андрій з Дермастуком були у звичайній, ще радянській формі. Лише на кашкетах замість кокард з зірочками красувалися тризуби. Ветерани дивізії та їхні родичі вирізнялися серед бідно вбраних місцевих мешканців. Андрій підійшов до одного з них і попросив сфотографуватися на пам’ять. Той навіть не сподівався на таку щасливу нагоду — зазнімкуватися з офіцером новопосталої вільної України. Для них і так було справжнє диво — через стільки років повернутися в українську державу, за яку вони там, на Альбіоні, молилися і на Різдво, і на Великдень, промовляючи наприкінці молитви сокровенне: «Дай, Боже, наступне свято зустріти у самостійній українській державі!»

Увечері Андрій із Дермастуком сиділи за пивом у якійсь маленькій бродівській кав’ярні. До них від сусіднього столику підійшов діаспорянин у цивільному і простягнув десять доларів. Політруки гордо відмовилися, мовляв, ми українські офіцери, а не жебраки. Діаспорянин, який вже встиг зрозуміти, наскільки непросто живеться державі на початку її існування, казав: «Та ми знаємо, яке малі зарплатні зараз у військовиків». І додав трохи згодом: «Хіба про таку Україну ми мріяли…» Тоді Андрій погодився взяти гроші за умови, що витратить їх тут таки на випивку для усіх присутніх. Далі за алкоголь платили лише діяспоряни. У Дермастука від випитого проклюнувся талант майбутнього політика, і він драматично промовив озвучену раніше думку: «Ех, чи про таку країну мріяли покоління українських патріотів?!» І навіть просльозився, як герой Ланового у «Днях Турбіних», коли він брехав про зустріч з імператором Миколою ІІ.

Наприкінці двотисячних Дермастук стане вождем «Партії регіонів» у Борисполі. Можливо, саме у бродівській кав’ярні він і став на цей шлях.

Горілки вже було випито чимало. Андрій розчервонівся (навіть невелика доза алкоголю моментально впливала на колір його обличчя). Діяспоряни швидкои впились до знемоги. Натомість, пройшовши належний вишкіл робітничо-селянської армії, політруки трималися героїчно, наче головний герой культової стрічки «Повєсть о настоящєм чєловєкє», який випив повну вазу горілки залпом й вигукнув спантеличеним німцям: «Рускіє послє пєрвой нє закусивают».

Андрій дістав фото і почав детально розповідати Івану, хто на знімку.

— Ну, Андрію, ти даєш… У тебе ж батько — ветеран війни! — дивувався Іван.

— Ну, і що з того, нам з дитинства голови промивали. Ось ти «Архіпелаг ГУЛАг» читав? А в Бресті хто з німцями цілувався? А потім польських військовополонених офіцерів в Харкові і Катині хто розстрілював? А голод? Ось під Харковом почали взимку розкопки, а там — пі…дєц, труп на трупі. Кажуть, тисяч двісті. Це ж пі…дєц. Треба примиритися, якщо хочемо жити нормально, в одній країні. Як в Іспанії республіканці і франкісти. ОУН, до речі, була проти дивізії та співпраці з німцями. Шухевич — із львівської династії юристів. Хворого батька — в Казахстан, дітей — в дитбудинок, жінку — в тюрму. Син його більш як двадцять років за батька по тюрмах відмотав. Так все заплутано, Іване…