Александр Денисенко - Тарас. Повернення

— Вас из Петербурга прислали исполнить пиита Шевченку?.. — на мент уповільнив ходу.

За поворотом коридору відкрилося заґратоване віконце казарми, в якому було видно ошалілих від танцю артистів. Найвиразнішим з усіх був Пастушок, що вже зашарівся, як справжня дівиця, і, вихиляючи стегнами, якраз пролазив під широко розставленими ногами розгубленого Тапашова. Позад них Шевченко верхи на бочці відбивав ритм по корпусу домбри, підскакуючи і йойкаючи від куражу.

Тільки тут Ферт призупинився. А Пєтрову здалося, що він вгадав мету призначення в Новопетровську фортецю поручника, тож продовжив набивати собі ціну:

— И верно…

— Что верно? — запитав Ферт і стис віяло в руці, як кинджал.

— Верно, что вас прислали… Я ведь тоже из Третьего отделения и своих за верству чую, — Пєтров тихо захихикав у кулак: — Шевченку государь помиловал, а вы его здесь навеки оставите, да? Как бы случайно-с…

Цього разу Ферт таки сторопів і, щоб не виказати себе, взявся ховати віяло в рукав мундира. І поки Пєтров урозумів, що перегнув палицю, і заходився запопадливо відкривати перед поручником двері казарми, Ферт уже передумав іти за ним. Та здалеку долинули голоси офіцерів, що квапилися до своїх рот, і він, обійшовши Пєтрова, зазирнув у двері. Першим, кого він побачив, був припнутий до стовпа колодник, який чи то ридав, чи сміявся від гуготу солдатів і танцювального шалу. По губах його текла кров, а очі насилу скошувалися на середину казарми, щоб роздивитися, як солдатня витинала гопки. Серед усіх найбільше вирізнявся Шевченко. Ще молоде обличчя контрастувало з посивілими вусами й голомозиною на півголови, а в непідробній пристрасті зачаїлася насмішка.

— Этот Шевченка? — Ферт спитав Пєтрова, не обертаючись.

— Этот, — відповів писар.

У далині коридору з’явився дядька, що вів до казарми підпоручника Обрядіна й Чарца, за якими дріботів гладкий фельдфебель. Підскочивши до фон Ферта, усі виструнчилися, віддали честь і в одне горло випалили:

— Здравия желаем, господин поручик!

Ферт недбало козирнув і жестом звелів поводитися тихіше.

— За что это его? — вказав у прочинені двері на колодника.

— Да поляк он… — пояснив Обрядін.

Вочевидь, відповідь не влаштувала Ферта, і тоді багатозначно додав фельдфебель:

— Политический.

А підпоручник Чарц уточнив:

— Он капитану улыбнулся ехидно.

— Уберите поляка отсюда, — зронив Ферт, і Обрядін тут-таки штовхнув дядьку в спину, щоб виконував наказ.

За дядькою поперед Обрядіна й Чарца забіг фельдфебель і гаркнув:

— Третья рота! Стройсь! Смирно!

Весела музика враз урвалася, і солдати третьої роти миттю виструнчилися і проскандували:

— Здравия желаем вашибродия!

Інші глядачі водевіля щезли в кількох бічних дверях, наче їх і не було. Тільки потіпаха, що вже нап’яла на себе сарафан, пробігла повз Обрядіна, шкірячись і моргаючи. Підпоручник вдав, що цього не помітив, і міцним кроком підступив до самодіяльної трупи артистів на чолі з Шевченком.

— А что это, плюгавцы, вы так с утра разгулялись? Много водки вчера выжрали, животные? — Обрядін насунув Пастушкові чорні шаровари з голови на обличчя і вдарив кулаком у живіт. Потім, косячись на Шевченка, сипло наказав: — Получен приказ! Упражняться всё лето в этом зимнем обмундировании для зимнего похода на Хивы!

«От яка дорога мені сьогодні приверзлася!» — засмутився про себе Шевченко, на виду лишаючись бездумно покірним. Навіть різкий погляд невідомого йому поручника фон Ферта, який придивлявся до нього крізь щілину в дверях, ані риски не змінив у його солдатській полуді. Неясний здогад лише прокрався до серця. Щось віщувало Тарасові, що той голомозий приїхав по його душу. І коли його від Ферта закрив собою Чарц, що, так само випендрюючись, як Обрядін, походжав поміж солдатів, Шевченко глибоко вдихнув і на мить розслабився.

— Хивы возьмём зимой! А там, глядишь, весной и Ассирия наша, Афганистан! Ну, а летом помоем сапоги в Индийском океане! — зафанфаронив підпоручник Чарц і, не обертаючись до Шевченка, вихопив у нього домбру, яку той сховав за ногою.

Двері рипнули, й увійшов Ферт. Про всяк випадок Пєтров вирішив за ним не заходити. Персона поручника його дратувала своєю цивілізованою правильністю і європейською вихованістю. Таке тут, на Мангишлакові, не сприймалося. І він уже вкумекав що, окрім Шевченка, багато чого в гарнізоні Фертові не сподобається. Тому йому, не так давно розжалуваному за хабарі з офіцерів в унтери, краще було не висовуватися.