Александр Денисенко - Тарас. Повернення

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2018

ISBN 978-617-12-4919-6 (FB2)

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Діалоги казахською мовою переклали Акнієт Оринтай та Аннас Багдат

Дизайнер обкладинки Сергій Ткачов

Фото на обкладинці Софії Філіппової

Електронна версія створена за виданням:

Денисенко О.

Д33 Тарас. Повернення: роман / Олександр Денисенко. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2018. — 224 с.

ISBN 978-617-12-4749-9

Це історія про найтяжчі часи життя Тараса Шевченка, генія українського народу, яка дає відповідь на запитання: ким насправді був найвеличніший поет України — кам’яним символом чи все ж таки людиною з плоті й крові, котра шукає дружби, розуміння, кохання? Відірваний від рідної землі, приречений на тяжку солдатську службу в Новопетровській фортеці у колонізованих Російською імперією землях Казахстану, на сім років поневірянь та мук. А потім — звільнення. Однак це звільнення стало лише частиною хитрої політичної схеми, у центрі якої опинився Шевченко.

Чи міг він знати, навіщо російський цар вертає йому вдавану свободу?

УДК 821.161.2

© О. Денисенко, 2017

© «Інсайтмедіа», продюсерський центр, фото, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2018

Щось шерехнуло, і на лоба чоловікові, що спав під запилюженою вербою, вискочила холодна жаба. Від задоволення, що всілася на теплому, ропуха заплющила очі й заніміла. Перед сходом сонця світ став безбарвним. Звуки в саду затерпли. Живе зачаїлося. Тільки жовтявий прапорець над комендантською дачею, що виднілася неподалік, ліниво поколихувався під бляклим місяцем. Вузькі алейки причахлих деревець тяглися від будинку та зникали в сірій пустелі. На кінці однієї з них показалася опасиста фігура старого солдата в заломленім кашкеті, з важким диханням.

Дядька [1] Дядька — в армії царської Росії — відданий цареві солдат-служака, якому командування доручало стежити за рядовими — політичними засланцями. підступив до чоловіка, відхилив гілку верби, сполохнув жабу й посміхнувся. Скорпіон повзав по гравію поруч з обличчям чоловіка. Ще трохи — і він вкусить того, за ким дядьку приставлено наглядати. Служака сіпнув головою і для порядку гепнув чоботом по скорпіону так, що чоловік під вербою здригнувся. Прокидатися він не хотів. Його бентежила дійсність, просякнута запахом полинового туману. Мангистауський степ важким духом висмалених денним світилом трав вповзав у його сон. У ньому він ще не був засланцем. Повносилий, безвусий, із баками й довгим чубом, дерся він по снігу на Дніпрову кручу, наздоганяючи молодичку в червоній спідниці й мережаній сорочці. Жінка в тяжі, хутчіша за нього. Незворушна, з опущеними повіками, біла, як лілея… Воскові квітки сипалися з її вінка, і червоні пелюстки спалахували під босими ногами. Він спинився. Молодиця теж. Стояли обоє й чекали, хто зірветься першим. Жінка повернула біле обличчя й німо вдивилася в нього. І він заговорив, наче просив пробачення. Красиві, палкі слова лилися мелодією, яка складалася у вірші… Та голосу свого він уже не чув. Гупання дядька, що втоптував чоботом скорпіона в жорству садової доріжки, гриміло в його голові.

— Вставай, Тарасе! Приказано тобі до хрунту йти!

Шевченко знехотя всівся на кам’янистому ложі. Глипнув на дядьку, чи не дурить. А той уже крутився на місці, нагинався за Тарасовими речами, тикав йому зелений мундир, який підняв із каменя під вербою, і говорив, наче заведений:

— Вставай, Тарасе! Капітан Косарєв приказали.

— Мене ж від фрунту звільнили?

— Ну чого б я верству [2] Верства — давня назва східнослов’янської міри великих віддалей, що становила 1,06 км і вживалася до запровадження метричної системи. з похмілля сюди пхався? Усіх строять. Мене теж… Представітєль командующого з Оренбурга приїжджають… А вони там у тих «бургах» тебе особенно люблять! — дядька гигикнув, наче вдавився, і потягнув Шевченка за рамено вгору.

Тарас вирвався, підвівся сам і кинув сердито:

— Умиюся хоч! — пішов до колодязя.