Александр Денисенко - Тарас. Повернення

Двері казарми відчинилися, і троє солдатів — Пастушок, дядька й Тапашов — поперли паки з шинелями, шароварами, чорними в’язаними шапками-масками на всю голову з прорізами для очей, з червоними сукняними клаптями на носах. Одна така була насунута на дядьків писок.

— Вставай, братва! — кричав дядька, тягнучи уніформу першим крізь довгий прохід між нарами до бочок із сіном та столу із залишками їжі й питва. — Пора вдіваться! До нас єнєрал приєзжають!

Пастушок, проходячи повз огрядного Тапашова, кинув йому найбільшу шапку-маску.

Тапашов важко крекнув:

— Ми в цьому Хиви просвистали!.. А шоб їм чорне було!

— Отставить ропот! — не вгамовувався дядька. — В етой муніції будем весь день пустиньой шмагать, шоб маски к роже пристали! — Він дотягнув свою паку з уніформами до великої бочки, жбурнув на дно, стягнув шапку-маску і розреготавсь, уже похмелений і веселий.

— Да пошёл ты! — кинув молодий і задиристий, як півник, солдат.

— Хавало закрой! — докинув інший, цибатий і сухий, як бадилина.

— Дуракам в масках красивее! — пожартував Нагаєв, унтер-офіцер із казахських вихрестів. Жилавий і сухий, різкими рухами він був схожий на вузлуватий батіг, і його боялися.

Тому дядька не звернув уваги на Нагаєва. Цибатого він теж не зачепив, бо той був другом Нагаєва. Дядька накинувся на наймолодшого.

— Ей! Нєуваженіє к мундіру? — підступив до молодого ближче, хрюкнув йому під носа, як свиня, і пригрозив: — В карцер захотєл?!

Молодик виставив уперед груди, як справжнісінький півень, але дядька пхнув його до нар пузом, аж підплигував:

— Із-за такіх, как ти, я по гривєнніку за каждово буду імєть! — він тішився і біснувався. А довкола нього, чуючи сварку, немов завелися й пробудилися всі.

— Ах ти, морда продажная! — визвірився молодий солдат і дав щиглика дядькові по носі.

Дядька аж присів. А тоді відвів назад руку, щоб ударити й одразу повалився на долівку. Нагаєв викрутив йому руку і пригнув дядьку вниз. Дядька закрутився, як тарган, зажалівся і забекав.

— Е-е-е! Тіхо-тіхо! Ти же унтер! — визвірився на Нагаєва, і той попустив.

Дядька вирвався і побіг проходом поміж нарами до виходу, закриваючи голову руками, на яку з усіх кінців казарми полетіли чоботи, валянки, качани з ріпи й олов’яні полумиски.

— Осторожнєй, падліци! Ви ж перві начали!

Ні з того ні з сього солдати загиготіли, розсмішені вигуками дядьки.

А коли той, тікаючи з казарми, перечепився об брудну ногу колодника, казарма вибухла реготом.

За хвилю регіт ущух і всі знову зосереджено засопли, розбираючись у строях двадцятирічної давнини. Пастушок схопив маску за червоний клапоть, що прикривав отвір для носа, й покрутив нею, дивуючись:

— Парні, а для чого ця байда?

— Це маскіровочне напинало, — відповів Тапашов. Він був найстаршим серед солдатів і через те здавався схожим на солончак. Очі вицвілі, немов їх вигризла сіль, щоки, як потрісканий глинистий ґрунт. Розглядаючи червоний клапоть, він прохрипів: — А ця байда для сугріву носа, коли тріскун… Тільки ж ми її були зривали, бо вона червона і в неї хивінці добре з луків поціляли… А тут якесь кодло взяло і назад їх попришивало.

— Сволочь назад и пришила, — сказав Нагаєв.

— Хлопці! Це не байда! Це театральні костюми! — схопився Шевченко, вискочив із широченних шароварів, у які заліз був у білих солдатських штанах, і кинув їх Пастушку. — Невже забули, як ми той рік водевіль грали?!

— Чур, я за Парашу! — зрадів Пастушок, схопив сарафан однієї з потіпах, накрутив чорні шаровари собі на голову, а свою маску пожбурив Шевченкові.

— Я сьогодні суфлер! — гукнув Шевченко, віддав маску Нагаєву і, підбігаючи до бочок із сіном, у яких солдати часто зберігали курячі яйця, вихопив два жмути сухої трави, перекрутився, став руки в боки й оголосив під бурхливу овацію солдатів:

— Итак — драматург Николай Иванович Куликов, «Ворона в павлиньих перьях»! Свежатина, господа! Только что из Петербурга!

Від захвату солдати розійшлися, дехто загупав чобітьми об нари. Нагаєв затарабанив по гітарі.

Тарас схопив зі стіни домбру, сів на бочку по-турецьки і заграв швидку казахську мелодію. Це був «Япурай» — так цю пісню спрощено називав кожен казах. Хоча насправді вона звалася «Я, Пірім-ай!», що перекладається як «О Боже!». І Шевченко, що не раз носився з казахами степами на їхніх невеличких кониках-аргамаках і від щастя в душі злітав спільно з кличем «О Боже!» в небесну блакить білих пустель, заграв саме цю пісню свободи. Вона була зовсім недоречна щодо змісту водевіля. Проте Тарас так хотів. Бо того дня йому відрана чомусь вчувався присмак скорої дороги. Уся казарма здивовано глипала на нього, не знаючи, як можна грати російський водевіль під казахську музику. Артисти, вбрані в чудернацькі костюми з шальварами замість хусток, із сіном за пазухою замість жіночих грудей, теж спочатку притихли. А тоді раптом до Шевченка приєднався Пастушок. Параша-Пастушок хвацько вдарила закаблуками і понеслася в швидкому тропакові довкола бочок. Її танцювальний крок підхопив Тапашов у машкарі з червоним носом, а за ним і Нагаєв з гітарою, і цибатий солдат, що зображав матір Параші, та решта лицедіїв. Раптом Пастушок-Параша спинився, аж Тапашов мало не впав на нього, і звернувся до старого вояки, вигинаючись у поперекові, як дівиця: