Тарас Шевченко - Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 2

Згадайте, братія моя…

Бодай те лихо не верталось,

Як ви гарнесенько і я

Із-за решотки визирали.

І, певне, думали: «Коли

На раду тиху, на розмову,

Коли ми зійдемося знову

На сій зубоженій землі?»

Ніколи, братія, ніколи

З Дніпра укупі не п’ємо!

Розійдемось, рознесемо

В степи, в ліси свою недолю,

Повіруєм ще трохи в волю,

А потім жити почнемо

Меж людьми, як люде.

А поки те буде,

Любітеся, брати мої,

Украйну любіте

І за неї, безталанну,

Господа моліте.

І його забудьте, други,

І не проклинайте.

І мене в неволі лютій

Інколи згадайте.

[1847, Орська кріпость]

Ой одна я, одна,

Як билиночка в полі,

Та не дав мені бог

Ані щастя, ні долі.

Тілько дав мені бог

Красу — карії очі,

Та й ті виплакала

В самотині дівочій.

Ані братика я,

Ні сестрички не знала,

Меж чужими зросла,

І зросла — не кохалась!

Де ж дружина моя,

Де ви, добрії люде?

А дружини й не буде!

Між 17 квітня і 19 травня 1847,

С.-Петербург

За байраком байрак,

А там степ та могила.

Із могили козак

Встає сивий, похилий.

Встає сам уночі,

Іде в степ, а йдучи

Співа, сумно співає:

«Наносили землі

Та й додому пішли,

І ніхто не згадає.

Нас тут триста, як скло,

Товариства лягло!

І земля не приймає.

Як запродав гетьман

У ярмо християн,

Нас послав поганяти.

По своїй по землі

Свою кров розлили

І зарізали брата.

Крові брата впились

І отут полягли

У могилі заклятій».

Та й замовк, зажуривсь

І на спис похиливсь.

Став на самій могилі,

На Дніпро позирав,

Тяжко плакав, ридав,

Сині хвилі голосили.

їх нема, я сама.

З-за Дніпра із села

Руна гаєм гула,

Треті півні співали.

Провалився козак,

Стрепенувся байрак,

А могила застогнала.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847,

С.-Петербург]

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені.

В неволі виріс меж чужими,

І, не оплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру,

І все з собою заберу,

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій — не своїй землі.

І не пом’яне батько з сином,

Не скаже синові: «Молись.

Молися, сину: за Вкраїну

Його замучили колись».

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні…

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847,

С.-Петербург]

«Не кидай матері» — казали,

А ти покинула, втекла,

Шукала мати, не найшла,

Та вже й шукати перестала,

Умерла плачучи. Давно

Не чуть нікого, де ти гралась;

Собака десь помандрувала,

І в хаті вибито вікно.

В садочку темному ягнята

Удень пасуться. А вночі

Віщують сови та сичі

І не дають сусідам спати.

І твій барвіночок хрещатий

Заріс богилою, ждучи

Тебе, неквітчану. І в гаї

Ставочок чистий висихає,

Де ти купалася колись.

З гай сумує, похиливсь.

У гаї пташка не співає —

Й її з собою занесла.

В яру криниця завалилась,

Верба усохла, похилилась,

І стежечка, де ти ходила,

Колючим терном поросла.

Куда полинула, де ділась?

До кого ти перелетіла?

В чужій землі, в чужій сем'ї

Кого ти радуєш? до кого,

До кого руки приросли?

Віщує серце, що в палатах

Ти розкошуєш, і не жаль

Тобі покинутої хати…

Благаю бога, щоб печаль

Тебе довіку не збудила,

Щоб у палатах не найшла…

Щоб бога ти не осудила

І матері не прокляла.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847,

С.-Петербург]

«Чого ти ходиш на могилу? —

Насилу мати говорила.—

Чого ти плачеш ідучи,

Чому не спиш ти уночі,

Моя голубко сизокрила?»

«Так, мамо, так». І знов ходила,