Александр Денисенко - Тарас. Повернення

Ферт розкрив віяло і, відмахуючи від себе дим, запитав Обрядіна:

— А вы не знаете, откуда это тут взялось?

— Ну право, Стефан Иоганович! Неужели вы думаете, что «Ласточку» поджёг кто-то из наших? — гмикнув підпоручник.

Обережний Пєтров, побачивши штоф у Ферта, став у нього за плечима й собі підняв із причалу гранчак, ретельно його розглядаючи. Насправді ж дослухався, що скаже Ферт. А Стефан Йоганович продовжував своєї:

— По крайней мере сей господин, что лежит на воде и лепечет несуразицу, должен быть вам знаком.

— Да, это коллежский ассесор, цейхвартер Мешков Михал Федотыч… Крайне странный, знаете, человек… Вы у него и спросите, чего он тут в форме с утра плавает.

— Однако я не понимаю, господин подпоручик, причём здесь повстанцы и атаман Иса? Тут ведь явно играли на носок. И, видимо, шхуна от разлитого спиртного и загорелась.

— Но казахи же тоже пьют, господин поручик. И устав им играть на носок, между прочим, не запрещает.

— Вы всё сказали? — з притиском запитав Обрядіна представник командувача гарнізону.

Підпоручник розгубився і закрутив пальцями, наче забув мову. Його врятували гучні накази фельдфебеля, який біг попереду колони солдатів із форту, і окрики Чарца, що з розпачу духопелив ногами по пожежній машині й закликав на поміч Ферта:

— Господин поручик, вы же немец! Машина не работает, а инструкция на немецком языке!

— Да-да, господин поручик, беспорядок надо кончать! А то «Ласточка» так сгорит к ядрёне матрёне! — нарешті знайшовся Обрядін.

Сердитися було ніколи. Ферт обдивився все довкола. Картина мала макабричний вигляд: до пристані валили юрмою кілька сотень напіводягнутих солдатів, дехто в чорних масках, дехто лише в спідньому, на воді плавав горілиць колезький асесор, щось белькочучи, башкири роздували пари іноземній машині, не прочитавши інструкцію, а «Ластівка» майже зникла в клубах диму спільно з капітаном, який продовжував репетувати вже тепер до своїх матросів:

— Почту спасайте, а не свои манатки!

І Ферт здався, зняв кашкет, провів долонею по голеній голові та сказав невідомо кому:

— Что ж, глупость умному не интересна.

Його вагання одразу вловив Обрядін, вихопив із руки поручника штоф і пожбурив у море.

А коли зачув голосний наказ фельдфебеля, що першим, червоний, як рак, прителіпався на причал: «Занять круговую оборону!» — додав:

— Вы тут старший по званию, вы и командуйте!

Поручник фон Ферт зціпив зуби, заграв жовнами і мовчки пішов геть із причалу.

— А где мусульмане?! — запитав його ошелешений фельдфебель.

— Капитан Косарев сейчас за ними по пустыне гоняется, — кинув, проходячи повз нього, Ферт.

Обрядін, ідучи слідом за Фертом, переможно проголосив:

— Враг отбит! Ставь солдат на тушение пожара, пока машина не заработает!

— Солдаты, бегом на тушение пожара! — зазіпав фельдфебель. А як побачив, що всі кілька сотень рядовиків кинулися на вузький причал, закричав: — Стой!!! Разбиться на тройки! И по моей команде: «Бегом втроём!» забегаем по три человека на помост и выносим почту! И нежнее! А то вся эта хрень сейчас завалится!

До Ферта підскочив Чарц:

— Господин поручик, умоляю, переведите эту инструкцию! Она ведь на немецком!

І як Ферт того не хотів, та змушений був затриматися біля башкирів з машиною. Двом дав запотиличника. І сам, уподібнюючись усій цій веремії, зачортихався:

— Где вы таких чурбан-задэ понабирали?! Они же давление в паровой системе совсем сбросили!

— Солдаты! Бегом втроём! — верещав фельдфебель, відмахуючись, як і капітан, від диму й вогню. — Сгорим ведь все, пока эта чёртова машина заработает!

Першими з усіх кинулися Шевченко, Пастушок і Нагаєв. Добігаючи до шхуни, Тарас помітив на кінці причалу бездиханного Буркова і, чіпляючись за мішки з поштою, які матроси вже перевантажили зі шхуни, метнувся до денщика. Іван, здавалося, вже не дихав. Шевченко намацав пульс на шиї — тремка жилка ще билася. Перегнувся з причалу, намочив шматину, яку завжди носив із собою для художницьких потреб, і обтер нею лице Буркова. Денщик опритомнів, але заговорив безтямно, у напівмаренні:

— Не бийте мене! Не бийте!

— Хто в тебе стріляв, Іване? — спитав Тарас. — Це я, Тарас! Не бійся мене!

— Тарас?.. — денщик упізнав Шевченка, а тоді схопив його правою непораненою рукою за шию, підтягнувся, як міг, до його вуха і зашепотів, озираючись на причал і пожежу: — Косарєв цілився, та не вбив, тільки поранив мене… — і від зусилля Бурков знову знепритомнів.