Марина Гримич - Клавка

Ну, і наостанок. Варто записати у свій «внутрішній» нотатник три фрази: «Нам іще заважають непереборений приятелізм, відсутність справжньої партійної принциповості і сміливості, авторитаризм і схиляння перед авторитетами. Пора з цим кінчати». «І пригадайте, де зараз всі ці музагетівці, хвильовісти-ваплітяни, хутористи, неокласики, символісти, декаденти та інші сатаністи? Вони зметені і розтрощені хвилею самого життя». «Капіталізм наступає на соціалізм, і нам треба бути у всеозброєнні».

Клавка дивувалася сама собі, своєму спокою і своєму цинізму. Здавалося, її гріло колечко в коробочці. Воно ніби розв’язало їй руки, ні, не руки, язика… Теж погане слово… Воно розв’язало мішок, у якому роками зберігалися її іронія, сарказм і нетерпимість до знущання з мови, особливо коли це роблять письменники.

До машбюро забігла захекана Єлизавета Петрівна.

— Клавко, ти не забула? Зараз виступатиме Баратинський!

Клавка підскочила, як ошпарена: за своїми мовними іграми вона ледь не забула про цей «історичний момент»!

Коли вони з Єлизаветою Петрівною вмостилися на своїх місцях у залі, Борис уже стояв на трибуні.

— …Я — молодий кадр, виступаю тут уперше, хвилююсь, зрозумійте мене, — невпевнено почав він, однак за мить оговтався і продовжив патетично: — Міцна і згуртована, як ніколи, — так схарактеризував стан сучасної української радянської літератури Олександр Євдокимович Корнійчук. Дух творчого неспокою і піднесення властивий сучасній літературі. Та чи не найвизначнішим показником цих досягнень є серйозний поворот нашої літератури до сучасної тематики, до розв’язання корінних актуальних питань нашої радянської дійсності. Товариші, сучасна українська радянська література видається мені велетнем, який з важкою ношею, але неухильно піднімається на високу гору, а з усіх боків велетня шарпають за поли пігмеї…

— Харашо пойот, — прокоментувала Єлизавета Петрівна.

— Товариші, — продовжив Баратинський. — Я зовсім не збирався виступати тут, я хотів тільки слухати. Але попередні виступи примусили мене вийти на цю трибуну.

Клавка напружилася. Ні, їй було не все одно, що скаже Борис Андрійович. Але вона була готова прийняти удар розчарування. Вчорашній випадок з Глухеньким загартував її.

— Ось тут щойно прозвучала критика на адресу Андрія Самійловича Малишка… Мовляв, він зневажає молодих, а сам пише стилістично кострубато. Я з цим категорично не згоден. Зрозумійте, Малишко ставиться до мови не як до набору слів у правописі чи в словнику, а як до живої матерії, живого організму! Слово, що перебуває в обігу усної мови, має таке саме право на життя, як і те, що прописане в словнику…

Клавка і Єлизавета Петрівна перезирнулися.

— Малишко — великий експериментатор. Письменники такими і мають бути. Хто, як не вони, повинен експериментувати з мовою? І навіть коли якась словесна новинка не приживеться в мові, вона залишиться цінною тим, що стала інструментом у руках майстра…

— Взагалі-то це плагіат, — прошепотіла Прохорова.

— Ви йому дозволили вас цитувати, забули?

— Та я не проти, тільки…

— Тихо-тихо, дайте послухати! — легенько штурхонула її Клавка.

— А може, не заважати Малишкові? Нехай у нього ллється поезія, як весняний струмок, що несе з собою і шматочки криги, і минулорічний розіпрілий під снігом дубовий листок, і галузку з дерева, і мурашку…

— Ну й пам’ять! — оцінила Прохорова.

— Знаєте, я люблю Рильського за те, що у нього все правильно, все бездоганно, у відповідності і з законами мови, і з законами естетики — так, як і має бути… А Малишка я люблю за те, що у нього начебто все неправильно і разом з тим воно також геніальне.

Президії явно не сподобався комплімент у бік Рильського. «Ми так не домовлялися», — було написано на їхніх обличчях. Баратинський не помічав цього.

— Взагалі я прихильник Рильського. В нього все виміряно, виважено, досконало. Він ніколи не пропустить стилістичної неохайності. У нього кожен вірш — як кришталевий келих… Звичайно, трохи незвично асоціювати його — такого теплого, такого ірпінсько-садового, такого спілчансько-поблажливого — з «парнаським співцем» з його «смоквами медово-солодкими», з Афродітами, Кіпридами, Едіпами, Мойрами… Але якщо так, то чому ви не закидаєте Малишкові «Прометея»! Та й Рильський нинішній і сам кпинить над Рильським колишнім: «Й сама поезія, богиня срібнолука, як „по-класичному“ сказав би я колись». Це з нової збірки «Мандрівка в молодість».