Марина Гримич - Клавка

— І про нас! — майже з гордістю сказав Сіробаба.

— Новий анекдот: Неля Мусіївна Гершко з Євбазу — українська націоналістка! — розсміялася його дружина.

— І член ВКП(б) з 1932 року, росіянка, пролетарка Єлизавета Петрівна Прохорова…

— Ну, я — донька ворогів народу, мені можна! — пожартувала Клавка.

Неля Мусіївна замислилася:

— Я не розумію, що з ним сталося? — вона знову показала пальцем на стіну, за якою жили Глухенькі. — Він мені завжди здавався порядним дядьком.

— Нелько, благаю, давай про нього не будемо! Бог йому суддя. Ми з Клавкою минулого тижня — ще до приїзду Баратинського — вирішили поклопотатися перед Спілкою, щоб Глухеньким відписали ту маленьку кімнатку… Доброта мене колись погубить! — З цими словами Прохорова розлила по чарочках «Столичну».

— Зате цей ваш новенький сусід — «красавец-мужчіна» — герой! — пожартувала Неля.

Клавка посміхнулася. Їй було приємно таке чути про Бориса Андрійовича.

— Ти чого либишся? — суворо сказала до неї Єлизавета Петрівна, мовляв: зась до нього, у тебе тепер зовсім інші життєві плани. — Ти краще давай, пий!

Клавка округлила очі і мало не поперхнулася.

— Ну що, вип’ємо? — підняла чарочку Неля.

— За що? — спитала Ліза.

— За що, за що… За любов!

Всі благополучно випили і потяглись по закуски.

— До речі, — неначе випадково згадала Прохорова. — Нелько, тобі прізвище Бакланов нічого не говорить?

— Бакланов? Сашко? Той, що в ЦК? Я його як облупленого знаю… Вірніше, знала. З ним же мій Пашка був в одному літературному гуртку селянських письменників, правда ж, Павле Миновичу?

— Правда, — з повним ротом відповів Сіробаба. — Бач, як вибився! А колись ми разом хлистали водочку!

«Цілком можливо, що ця традиція скоро відновиться!» — зауважила подумки Клавка.

— Дивний він був якийсь… — сказала Неля. — Він же починав як поет… А потім хтось його розкритикував, то він взяв і пішов з гуртка.

«Поет?» — Клавка задумалася.

— Мене теж критикували, а мені — як з гуся вода, — додав Сіробаба. — От і результат: я й досі в літературі.

— Краще б ти був у ЦК! — пожартувала Неля.

— Сто лєт ти мені тоді була б потрібна! — віджартувався чоловік. — Я б собі принцесу знайшов!

— Яку-таку принцесу?

— Комуністичну! Наприклад, женився б на Ванді!

Прохорова дала йому щигля в лоб:

— Ванду — «нє трожь!» — розсердилася Прохорова.

— Ой! Боляче! — заскиглив він. — Я ж не всерйоз!

— До речі, — перехопила розмову Неля. — Бакланов дуже непростий чоловік. І недурний. Доповідь Литвина на минулорічних загальних зборах письменників пам’ятаєш?

— Це яких? — замислилася Прохорова. — Я вже заплуталася — всі ці безкінечні наради, партзбори, засідання…

— Ну, там, де критикували «Нарис історії української літератури».

— Ти не так скажи, — перебив її Сіробаба. — Там, де пройшлися по мені.

Прохорова наморщила лоба.

— Це там, — плеснула по плечі подругу Нелька, — де наш мілашка Давид Наумович Гофштейн [71] Давид Наумович Гофштейн (1889–1952) — єврейський поет, один із зачинателів єврейської радянської поезії. Писав мовою їдиш. Під час війни був членом Єврейського антифашистського комітету, за що був розстріляний в 1952 р. сказав історичну фразу «Какая у нас замечательная демократия!».

Вибух сміху потряс квартиру Прохорової-Глухеньких. Ніхто на цей раз навіть не ховався.

Згадана фраза довго ходила по кулуарах РОЛІТу і Спілки як анекдот. А було все так: Давидові Наумовичу була дана вказівка покритикувати теорію «права на помилку». Він і «покритикував», словами: «Я вчера выслушал выступления наших руководящих товарищей. Говорили также все товарищи, которые ошибались, требующие права на ошибку. Я слышал выступление нашего председателя, нашего ответственного секретаря, и чувство радости охватило меня! Я подумал: какая у нас чудесная демократия!»

— Тепер згадала! — витираючи сльози на очах, сказала Єлизавета Петрівна. — Да, пам’ятаю, доповідь Литвина була те, що треба. Я дуже збагатилася.

— Іронізуєш?

— Аж ніяк. Я ж «старая марксістка». Люблю розумні марксистські тексти. Рідко коли почуєш їх. Тепер усе більше мітинги…

— Якщо ти її пам’ятаєш, то згадай, що Литвин говорив про Грушевського: не просто «он дурак», а дав розлогу його характеристику з марксистсько-ленінських позицій. По-моєму, вперше в історії.

— Ага, так, я ще тоді здивована була, коли він назвав його великим політичним діячем і визнав, що той зібрав такий величезний фактичний матеріал, якого не зібрав жоден історик. То до чого тут Бакланов?