Марина Гримич - Клавка

— Хоч би не додумався сказати про частушковий ритм «Думи про Леніна!» — пожартувала Прохорова.

Але в цю мить з президії долинуло:

— Ви сюди вийшли дифірамби співати, обкурювати нас фіміамом чи, керуючись настановами партії, критикувати?

Баратинський розгубився.

Із залу почулося:

— Кто это такой? Впервые вижу!

— И кто его додумался выпустить на трибуну?

— Товаришу Баратинський, ви вже наближаєтесь до вичерпання свого регламенту!.. — прозвучало з президії.

— Та заберіть його з трибуни! — знову долинуло з місця.

— Не чіпайте його, нехай хвалить! — озвався Малишко. — Це він спокутує переді мною вину за те, що вчора навісив мені «маршальські погони»!

«І це він встиг!» — відзначила Клавка.

Перші ряди вибухнули реготом…

У залі почалося сум’яття.

Іван Ле подзвенів олівцем по карафці з водою і махнув Баратинському: іди вже звідси — від гріха подалі!

У президії піднявся з місця Корнійчук.

— Товариші, наше засідання завершено. Ми сьогодні закінчуємо раніше, бо на дев’яту годину всі йдемо до товариша Кагановича. Тому прошу відпочити трохи, а потім зібратися біля виходу о пів на дев’яту. Завтрашнє засідання пропоную почати не об одинадцятій, а о дванадцятій.

— Я не йду, — по секрету прошепотіла на вухо Клавці Єлизавета Петрівна. — На мене вдома чекає спецпайок, — по-змовницьки додала вона. — Запрошую!

Клавка кивнула й подумала: «Скоро я вас частуватиму спецпайками!»

Вона забігла до машбюро, склала примірник сьогоднішньої денної стенограми в червону папочку і віддала її Іванові Ле: сьогодні його зобов’язано занести її до ЦК.

Єлизавета Петрівна вже чекала її на вулиці, і вони, взявшись попід руки, як дві сестрички, рушили вечірнім вересневим Києвом. Золоте мокре листя виблискувало від вуличних ліхтарів, що зрідка траплялися на вулиці Ворошилова. Пахло осіннім дурманом. Валики зачіски «Вікторі Ролз» на голові у Клавки розпалися, і вона просто розпустила волосся. Вона наче звільнилася від своїх обов’язків і зобов’язань й почувала себе вільною. Передчуття того, що цим станом їй доведеться насолоджуватись недовго, вона відсунула кудись дуже-дуже далеко — на периферію мозку. Це буде колись. А зараз — легко й вільно. Ще б зняти старі черевики і пройтися босою, але краще не треба — можна простудитися.

Дві жінки дійшли до перехрестя з вулицею Франка і стали спускатися дерев’яними сходами вниз, крокуючи, як на параді — нога в ногу. Цей ритм ходи спонукав їх завести пісню. І вони заспівали в два голоси:

Так сталося, що цього українського романсу їх навчила, щоправда, в різний час, одна й та сама людина — Емма Германівна Бруслевська. Вона була любителькою салонної музики, і на її роялі й досі лежали старі ноти Василя Прісовського [70] Василь Арефійович Прісовський (1861–1917) — український композитор салонної музики, автор романсів, фантазій, патріотичних маршів. — шумки, вальси і таке інше. Клавка, щосуботи прибираючи в кімнаті Емми Германівни, витираючи пилюку з фортеп’яно, з ніжністю брала їх до рук і давала собі слово відновити уроки музики з сусідкою.

Коли романс закінчився, Клавка наважилася почати розмову, до якої ретельно готувалася цілий день.

— Єлизавето Петрівно, я вам скажу одну річ, однак прошу вас не реагувати на те, що ви зараз почуєте. Не вигукуйте і не махайте руками. І не кидайтеся мені на шию. Не питайте нічого, потім розкажу, але так треба. Обіцяєте?

— Канешно, моя люба! Хіба ви не знаєте: Прохорова — кремінь!

— Єлизавето Петрівно! Я виходжу заміж!

Прохорова від несподіванки таки посковзнулася на мокрому листку, що прилипнув до бруківки.

Клавка в останню мить уберегла її від падіння.

— Тільки нікому поки що, дорогенька! — благала Клавка.

— Ти Прохорову знаєш! Могила!

Клавка в загальних штрихах розповіла про своє побачення з Баклановим у ресторані «Динамо».