Марина Гримич - Клавка

Прийшли друкарки й стенографістки. Трохи зарано. З якого дива? Як виявилося, сьогодні в однієї з машиністок — тієї, що звалася Любою Овдіївною, — день народження, вона принесла домашній медівник. Жінки заради такої оказії й поприходили раніше, а Клавка побігла у буфет по тарілки і виделки. Запивали узваром зі «свіжої» сушки, який зварила іменинниця.

Початок засідання не забарився. Нюра зареєструвала письменників і приєдналася до святкування. На все про все було 15 хвилин, поки не повернеться з засідання перша стенографістка з першою порцією тексту. Жінки вчасно закінчили святковий сніданок, прибрали рештки і підготувалися до роботи.

А ось і вона — перша порція стенограми, а ось і друга, третя. Доповідачі змагалися одне перед одним у красномовстві — хто поетичніше принизить Яновського і хто вишуканіше вколе Рильського, проте виходило досить кострубато.

Про Сенченка казали таке: «Письменник з художника перетворився на ремісника, розставив фігурки і почав на них дихати, не відчуваючи положеного їм в житті радянського руху, фігурки лишилися фальшивими і жорстокими, відплативши авторові роману за це». Сенченко «вместо правдивого реалистического изображения советских людей выпустил слащавую неискреннюю книгу, с искривленным и вредным изображением советского юношества». «Це карикатура на нашу молодь!»

Про Яновського — таке: «Книга вийшла як фотокартка, вона двовимірна — ця книга» (?!). «У мене є певне враження від роману, що це не художній твір обдарованого прозаїка Яновського, а відписка Яновського». «Для мене абсолютно ясно, що роман „ Жива вода“ — твір з цілою цистерною яду — яду найгіршого, націоналістичного яду». «Персонажі у нього патологічні. Як товариш, письменник, який був на Нюрнберзькому процесі, який бачив і чув обвинувачення й зізнання і обвинувачуваних, і свідків, чув про ті страждання, про ті звірства, які творились на Україні, чув, яку ролю відіграли на війні фашистські зграї, буржуазно-націоналістичні бандити, як міг цей письменник ні словом у романі не оговоритись про буржуазних націоналістів, не показати цих ворогів українського радянського народу?»

А ось об’єднано Сенченка і Яновського: «Зі сторінок цих романів ніхто не виголошує націоналістичних тирад, ніхто не закликає до расової дискримінації. Не дуже вибагливий читач може тільки дивуватися, чому він не знайшов у цих романах того, чого він чекав від письменників, яких наша критика так щедро нагороджувала почесними епітетами. Але вибагливий читач одразу поставить собі інше запитання: чому наклепи на радянських людей у цих творах такі схожі на ті, які ми вже не раз чули від наклепників іншого гатунку? Чому Яновський і Сенченко змальовують радянських людей обмеженими і тупими напівтваринами, а в деяких проявах своєї нерозвиненої психіки — далеко нижчими від тварин? Адже це так явно нагадує нам численні вихватки наших ворогів, які називали нас „ російськими ведмедями“ і людьми, які ще не доросли до висот справжнього індивідуалізму, перебувають і досі на рівні тварин, які тільки і спроможні жити колективним життям».

Про Рильського вже стільки говорили, чи можна ще щось додати нового? Виявляється, можна. Про його передмову до свого першого тому «Вибраних творів» сказано: «Така передмова могла з’явитися лише при повній безвідповідальності за те, що робиш, при почутті безконтрольності і непідлеглості критиці». Рильський «не позбувся чистого мистецтва», «його тягне назад», «хвости минулого тягнуться досі за товаришем Рильським, і ці хвости треба рубати!».

Молоді автори ображені Малишком. Цікаво, хто на нього не ображався? Навіть Клавка. І як у нього в’яжеться в одне ціле — «скажений монгол» і «рідна мати моя…»? Як кажуть у ролітівських кулуарах, «Толстойписатель и Толстой человек — это же две большие разницы».

А ось і стара платівка: «Хто створив найкращі твори після війни? Письменники — воїни Червоної Армії, ті, що ділили з народом тягар боротьби, гіркоту невдач і радість перемоги — Гончар, Корнійчук, Собко [67] Вадим Миколайович Собко (1912–1981) — прозаїк, драматург. , Руденко, Іван Ле, Левада [68] Олександр Степанович Левада (1909–1995) — драматург, кіносценарист, радянський діяч, лауреат Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка. й інші товариші. Хто написав ідейно шкідливі, далекі від нашого життя худосочні й малоталановиті твори? Ті, хто стеріг баштани за Алма-Атою або сидів у „Золотому Літфонді“ в Уфі, — Сенченко, Панч, Яновський, Смілянський, Кундзіч та інші».