Марина Гримич - Клавка

— Ясно, — знову без ентузіазму промимрила Клавка.

Бакланов не помічав її гнітючого настрою.

— Офіціант! — гукнув він.

Прийшов «пам’ятник».

— Нам — морозива! — радісно скомандував Олександр Сергійович, а тоді глянув на Клавку. — Клавусик, морозива? — перепитав.

— Морозива! — сказала вона і вишкірилася на офіціанта, вдаючи щасливу посмішку.

Той кивнув і слухняно вийшов, забравши брудні тарілки.

Вселенська туга, що охопила Клавку, проникла в кожну клітинку її тіла. Тепер їй хотілося, щоб ця вечеря вже нарешті скінчилася, щоб вона могла залізти у своє ліжечко — єдине місце, де почувала себе щасливою, — і залягти в сплячку, бажано зимову…

Тим часом Бакланов жваво про щось розповідав, але Клавка не чула його слів, вона механічно кивала, натужно посміхалась, а сама думала про те, що насправді не так уже й погано бути старою дівкою: принаймні, у неї є свій світ, куди вона пускає лише Емму, дядь-Гаврила, Єлизавету Петрівну, ну, ще інколи Сіробаб. А тепер їй усе життя доведеться жити з цим жовтим сморчком у вселенській нудьзі…

Принесли морозиво в розеточці. Клавка проковтнула його одним махом, сподіваючись, що так зробить і Олександр Сергійович, після чого можна буде нарешті піти звідси. Він же — навпаки — набирав морозиво на ложечку малесенькими порціями, а потім грів у роті, перш ніж ковтнути.

«Боїться захворіти, — подумала вона. — Больний». — І її знову огорнула туга.

— Ну що, пора йти? — спитав Бакланов.

«Нарешті!» — з полегкістю зітхнула Клавка.

— Вам… тобто тобі, сподобалося?

— Дуже! — вклала у свої слова якомога більше захоплення Клавка. — Велике вам спасибі!

— Тобі…

— Що?

— Ми домовилися на «ти».

— А! — згадала Клавка. — Тобі… — це останнє слово застряло у неї в горлі, і вона ним мало не подавилася.

Вона встала з-за столу і невпевнено подивилася на відкриту коробочку з колечком, не знаючи, що з нею робити: брати? Це значить остаточно собі сказати, що назад дороги нема. Але ж не залишати її тут!

— Це твоє! — сказав Олександр Сергійович, зрозумівши її вагання як природну скромність, і вклав коробочку їй у руки.

— О, дякую! — сказала вона.

«Ще б пасувало сказати „ Яке воно гарне!“», — порадила вона сама собі.

— Яке ж воно гарне!

— Я сам вибирав! — гордо сказав Бакланов.

«Невже золоте? — прицінилася вона. — Треба буде показати Прохоровій».

У машині Олександр Сергійович весь час сипав старими заяложеними жартами, розповідав анекдоти «з бородою», а водій сміявся від душі, неначе чув їх уперше в житті. Пробувала сміятися і Клавка.

— Заїжджати? — спитав Митя перед підворіттям, що вело до її будинку.

— Заїжджай! — весело скомандував Бакланов.

«Навіть Митя знає, де я живу! — подумала Клавка з досадою. — Напевно, він один із тих „мордоворотів“, які завозили ящик з яблуками».

Біля входу в під’їзд Олександр Сергійович узяв її за руку:

— Ну то що? У неділю — по Дніпру?

Клавка кивнула.

— І наступного тижня розпишемось!

Клавка здригнулася:

— Чому так спішно?

— Так треба, Клавочко, так треба. У цьому місяці розподілятимуть квартири у новому будинку. Це гарна нагода отримати чотири кімнати на двох.

Він зам’явся.

— А до того ж…

— Що? — Клавці здалося, що внизу, у вікні Бронштейнів, ворухнулася шторка.

— До того ж, я поспішаю, щоб ти не наробила дурниць…

І він розсміявся, перетворивши останню фразу на жарт. І, щоб відвести увагу від цих слів, поцілував її в губи.

Поцілунок був сухим і безбарвним. «Формальним», — підібрала епітет Клавка.

«Ну що ж, таким і має бути поцілунок Аїда!»

Зранку Клавка вийшла зі свого дому на Чкалова 45-в і зупинилася на місточку, перекинутому від під’їзду через ровик, викопаний перед напівпідвальним поверхом, щоб його мешканцям до квартир потрапляло сяке-таке світло.

Вона повісила сумочку на бильце чавунного парканчика і стала поправляти на голові валики «Вікторі Ролз». Довелося, звичайно, встати раніше і попрацювати зі щипцями, зате настрій тепер був значно кращим. Ефектна зачіска має відводити увагу тих, хто на неї сьогодні дивитиметься, від її скромного вовняного костюмчика — ще маминого, — двічі перешитого на більш-менш модний манер, оверлоченого на рукавах і з непомітною для стороннього ока, проте відчутною для Клавки заштопаною дірочкою під пахвою.

Вона поправила зачіску, взяла в руки сумочку, але все ще вагалася: куди йти? Відразу на Пленум чи ще забігти до Єлизавети Петрівни? З учорашніми новинами вона самостійно впоратися не могла.