Марина Гримич - Клавка

— Дуже правильний віршик, — похвалила його Єлизавета Петрівна. — Головне, що добрий… — пожартувала вона.

— Лізо, а хто такі буржуїни? — спитав малий.

Прохорова не розгубилась:

— Ну, як тобі пояснити, це такі дýрні…

— Дýрні? А пани?

— Теж дýрні.

— Ага.

— А чому у віршику не сказати прямо: «всіх дурних до ‘дної ями», навіщо вигадувати всіляких там «панів» і «буржуїв»?

— Хороше питання!

Єлизавета Петрівна трохи подумала, а потім по-змовницькому запропонувала:

— А давай переробимо! Ми ж з тобою хто?

— Поети!

— Так, ми ж з тобою поети! Слухай:

Сіробаби розсміялися.

— Нема, щоб навчити дитину чогось путнього… — крізь сміх сказала Неля.

— Взагалі-то це ваша дитина. Я тут лузаю йому насіння всю дорогу, а від вас «нікакой благодарності»!

— Та ми благодарні, благодарні! — переконала її подруга і затягла: — Командир герой, герой Чапаев…

Клавка зиркнула на Єлизавету Петрівну, та розпливалася в посмішці. З цією піснею були пов’язані у неї приємні спогади. Це була дворова пісня, у ті часи дуже популярна.

— Он все время впереди , — підхопила Єлизавета Петрівна і вже разом із подругою дитинства продовжила:

Павло Минович закрив вуха. Подруги на зло йому стали співати голосніше:

— Господи, спаси і сохрани! — підняв руки Василь Петрович.

Подруги надривно голосили:

— А де рима? — схопився за голову Павло Минович.

— За що мені це! — театрально нарікав чоловік.

Жінки зробили значущу паузу, щоб звернути увагу слухачів на останні рядки. Єлизавета Петрівна навіть підняла догори вказівний палець. І тут у пісню вступив малий Костик; він заверещав на повний голос:

— Амінь! — сплеснув руками Сіробаба.

— Це ж хвольклор! Наш, з Євбазу… — розреготалися подруги, натякаючи на те, що Павло Минович не вимовляв літери «ф». — Це ж наша молодість!

У машині запанували веселощі.

— Приготуватися! — скомандувала Неля Мусіївна. — Через п’ять хвилин в’їжджаємо у місто письменницької бойової слави — Ірпінь! Відкриваємо вікна в машині і вдихаємо рідний запах боліт!

— І запускаємо комарів! Нехай вони кусають і без того покусане критиками голе тіло письменника Сіробаби! — проіронізував Павло Минович, проте все-таки послухався дружину: прокрутив ручку і відкрив віконце.

Тут-таки домовилися, що Сіробаби завезуть Єлизавету Петрівну і Клавку в Будинок творчості, а самі поїдуть до себе на дачу.

Як завжди, Перша лінія — власне, колишня просіка в лісі, а нині малозаселена вуличка, на якій притулився письменницький райський куточок, — не освітлювалася. Неля їхала обережно, щоб не пошкодити машину. Після дощів тут могло розлитися болітце, яке майже ніколи не висихало, радуючи письменницьких дітей чваканням і морем незабудок.

Їхній урочистий настрій не могло погіршити навіть те, що цілу дорогу сварилися: зараз, зараз станеться це диво, і вони зі своєї сірої дійсності потраплять у рай, де на пагорбі зачаївся пірниковий будиночок, побудований колись київським комерсантом, цегляним магнатом Чоколовим. Цегляний-то цегляний, а віллу побудував дерев’яну! Його архітектори неначе мали на меті закласти ідею таємничості в стилістику будинку: планування внутрішнього простору передбачало наявність заворотів, закутків, кацебірок, прикомірок, рипучої підлоги, альковчиків, гри світла, що лилося з різних за конфігурацією вікон, тіней від химерно переплетених дерев’яних конструкцій балкончиків і веранд тощо. У вітальні — камін. І рояль.

Може, пощастить, що в цей час зі своєї дачі завітає сюди Максим Тадейович, декламуватиме « Ластівки літають, бо літається, // І Ганнуся плаче, бо пора… », гратиме на роялі Шопена, Лисенка, імпровізуватиме.