Марина Гримич - Клавка

— Павле Миновичу, тільки не про запорожців!.. — благально вигукнула Неля. — Не треба нам того, що зазнали Козланюк і Панч [40] Обидва майже водночас написали романи про запорозьких козаків, які були піддані критиці. .

Сіробаба пропустив жінчине зауваження повз вуха. Він перебував у полоні приємних спогадів:

— Ох, яка це райська місцинка, особливо для рибалок і мисливців! Яка тут рибка водиться! Ні з чим не можна порівняти відчуття, коли тягнеш із чорної, здавалось би, бездонної водної глибіні велику сріблясту щуку, а вона рветься, звивається, пручається, гне вудлище в дугу! Скільки разів вона мені рвала волосінь, зараза!

Неля Мусіївна закотила очі під лоба: це надовго!

Тим часом Павло Минович захоплено продовжував:

— А пам’ятаєш, Нелько, як поетично Іван Гончаренко розповідав: «Пливеш у човні і на триметровій глибині проглядаєш дно до дрібничок. Видно, як ліниво соваються темні туші сомів, раз-по-раз чуються в лататті хижі сплески, а під днищем човна пропливають табуни головнів і язів. Побіля корчів стоять у засадах рябі щуки. То фіолетові, то світло-коричневі!» Це сила!

Єлизавета Петрівна стала нервово барабанити пальцями по столу, мовляв, досить уже рибальських байок, — але Сіробаба немов і не чув цього.

— І що добре: в Ірпені можна ловити і вудками, і вершами у ковбанях! У Максима Тадейовича взагалі вудка без грузла. І ловить він, знаєте, на що? На коників! Яких сам ловить! Ти могла б уявити собі, Нелько, Максима Тадейовича, що коників ловить?

— Максима Тадейовича? Запросто! А от Бажана — не можу. І Яновського не можу, — посміхнулася чоловікові та.

— А знаєш, як Максим Тадейович рибалить? — знову звернувся він до дружини, начебто й не було поряд Прохорової і Клавки. Він завжди так робив, коли збирався після застілля провести з Нелею бурхливу ніч. Його мова лилася ліричним струменем, немовби він намагався зачарувати і без того зачаровану дружину.

— Ну, і як? — з величезним зацікавленням в очах запитала Неля Мусіївна, вправно замаскувавши відсутність інтересу до рибальської теми.

— Він любить піти на веслах далеко проти течії, а назад плисти за водою і нахлистом ловити красноперів і в’язів.

— Феноменально! — чемно відгукнулася вона, але явно без ентузіазму.

— А що за чудо ці вальдшнепи! — заплющивши очі, замріяно промовив Сіробаба.

— О, Павле Миновичу, вас на націоналізм потягло [41] Тут натяк на роман М. Хвильового «Вальдшнепи». ? — пожартувала Єлизавета Петрівна.

— Дурна ти, Лізко! Тіпун тобі на язика! — пробудився з солодких спогадів він. — Я не про роман Хвильового, — (це ім’я він промовив майже пошепки), — а про полювання. Уяви собі ірпінську заводь, мжичку, туманець, а він падає в кущі і розгрібає опале листя!

— Хто — Хвильовий? — підколола Прохорова, щоправда, також пошепки.

— Та ні, вальдшнеп! — ворухнув самими губами Сіробаба.

— А я люблю Ірпінь за запахи… — мрійливо сказала Неля Мусіївна. — Навіть запах болота мене приваблює. А як пахнуть тут лугові трави!..

— Особливо, коли їх косить Кость Гордієнко своєю косою!.. — додав Павло Минович, і подружжя розсміялося.

— Ану-ану, чого я ще не знаю? — поцікавилась Єлизавета Петрівна.

— А, тут у Будинку творчості ходить анекдот, як Кость Гордієнко лякає пасажирів поїзда Харків — Київ: він їздить до Ірпеня зі своєю косою! Уявляєш, зустріти такого у нічному вагоні спросоння? — засміялась Неля.

— Жартують, що він приїжджав до Будинку творчості не щоб попрацювати, а щоб покосити траву… — додав хихочучи Сіробаба.

— Це було до війни… — замріяно сказала Неля.

— Так, до війни… Я чув, що цю красу скоро знищать…

— Не лякай мене! — схопилася за серце Прохорова.

— Так, я чув, що у Хрущова великий план меліорації ірпінської заплави. Хочуть вирівняти русло річки, прорити канали і перетворити луги на сільськогосподарські угіддя…

— Та, може, все минеться, — непереконливо заспокоїла його Неля. — Вслухайтеся в цю тишу… — романтично додала вона.

І справді: тиша була просто запаморочлива. Лише десь під верандою рипіла стара чи то сосна, чи яблуня.

Неля процитувала: