Марина Гримич - Клавка

Увесь цей час Єлизавета Петрівна, яка себе тут почувала як удома, провела нагорі, на мансардному поверсі. Вона застеляла чистими простирадлами ліжка, обкладала подушками Костика, щоб він, бува, не впав, поки батьки «бенкетуватимуть».

Лише Клавка стояла серед кімнати, опустивши руки, не знаючи, що їй робити. Озирнулася по вітальні: тут стояло піаніно, біля нього — крісло-гойдалка з пледом, а на кріслі…

Вона обмерла: там лежав журнал «Дніпро», той самий номер, де друкувався роман Яновського, котрого, судячи з доповіді Олександра Євдокимовича, обговорюватимуть на післязавтрашньому Пленумі.

Неля, що якраз забігла до вітальні з черговою порцією закусок, упіймала її погляд і спитала на ходу:

— Хочеш почитати?

Клавка кивнула.

— Ну, то бери. До речі, там роман Яновського «Жива вода». Я так і не встигла його прочитати. Ти швидко читаєш?

Та знову кивнула.

— Ну, то почитай, скажеш мені свою думку.

Клавка ще раз кивнула.

У цей час до кімнати зайшла Єлизавета Петрівна, що вже закінчила поратися нагорі у спальнях, і приєдналася до розмови.

— Ти наш професійний читач! — обняла вона свою секретарку. — До її думки я завжди прислухаюся! — похвалила Клавку перед Нелею.

Видно, що сяка-така фізична праця пішла Прохоровій на користь. Вона розчервонілася, помолодшала. І настрій покращав.

— Дивна все-таки ситуація склалася навколо нього… — сказала, думаючи про своє, Неля Гершко.

— Ти про кого? — перепитала Прохорова.

— Про «Живу воду» Яновського. Спершу її підносили до небес — я добре пам’ятаю статтю Хінкулова [38] Леонід Федорович Хінкулов (1912–1986) — літературознавець, критик, перекладач, києвознавець, доктор філологічних наук. у «Правді України». А потім, як грім на голову, посипалася критика… Цікаво знати, що в цьому романі не сподобалося ЦК? Клавко, зверни увагу на це, коли читатимеш. Яновський же стиліст ювелірний. І тема роману така сучасна — повоєнне село, Донбас…

Неля Сіробаба якраз розгрібала жар у грубці маленькою металевою кочергою з дерев’яною ручкою.

— Цікаво, хто це такий великий любитель української літератури в ЦК?.. — пожартувала. — Це ж не ліньки людині, яка займається відповідальною партійною роботою, знаходити час, щоб читати всю писанину, яку видає «на гора» Спілка письменників!

— Це ж Леонід Миколайович, — сказала Єлизавета Петрівна й уточнила: — Новиченко. Це він курує літературу у Відділі пропаганди ЦК.

— Е, ні! — заперечила Неля Мусіївна. — Новиченко похвалив роман. Спершу. Це після того ще хтось дав вказівку. Хто вищий за нього на щабель або на два. То хто ж цей любитель літератури?

І вона замислилася. Підкинула до грубки маленьке полінце і стежила, щоб воно не придушило жар і добре розгорілося.

— Невже Сашко? — тихо, немов сама до себе, сказала вона.

«Сашко? — здригнулася Клавка. — Це не про Олександра Сергійовича йде мова?»

Натомість Неля втягнула носом повітря:

— О-о-о! Здається, Павло Минович побалує нас грибочками! — і ніжно посміхнулася, дивлячись на вогонь.

Клавка з Єлизаветою Петрівною і собі глибоко вдихнули: пахло вареними грибами.

— Я не здивуюся, — повернулась до попередньої розмови Неля, — якщо трефовим вальтом виявиться Яновський… Хоча… претендентів на це місце може бути багато… Смілянський [39] Леонід Іванович Смілянський (1904–1966) — літературний критик, драматург, кіносценарист, прозаїк. Член літературних груп Гарт, ВУСПП і «Молодняк». В роки війни, в евакуації, написав роман «Софія», який був підданий критиці. , наприклад, з його «Софією». Його теж критикували на минулих загальних зборах. Та кого тільки не критикували останні два роки! Навіть Натана Рибака — швагра Корнійчука! Навіть Павлу Миновичу перепало!

Останню фразу вона сказала так, начебто це була велика несподіванка для Сіробаб.

— О, вже запахло смаженою цибулькою! — знову принюхалася вона. — Дівчата! Живемо! Смажені грибочки на підході!

Вечеря і справді вдалася на славу.

Пригодилась і горобинова наливка із запасів Павла Миновича, і пляшка «Столичної», завбачливо прихоплена Прохоровою.

Вечерю лише раз порушив малий Костик, коли спустився вниз і з підозрою запитав: «А що це ви тут лобите?» Довелося Нелі відволіктись на двадцять хвилин, перевдягти його в піжаму, висадити на горщик і вкласти знову в ліжко.

— Все-таки Ірпінь — це благодатне місце, — розмірковував розімлілий після вечері Павло Минович, розвалившись у кріслі. — От здавалось би: ну що тут такого? Болото болотом! Після наших вінницьких фруктових садків з пасіками — це просто пристановище Баскервілів. Але цей ліс, що за мостом, ця річка Ірпінь, ця ірпінська заплава, що нагадує мені Хортицю…