Марина Гримич - Клавка

А, може, на компанію з Києва вже чекає розпалене багаття коло будиночка навпроти першого корпусу біля бетонних сходів, що ведуть до ставка. Влітку письменники цим бавилися щовечора, нерідко варили в казані юшку з риби, яку ловили затяті рибалки. Біля вогню зберуться Сосюра, Малишко, Воскрекасенко, Тардов, Первомайський, Голованівський, Дорошко, Швець, Шеремет, Гончаренко, Гордієнко… Затягнуть пісню… «Розпрягайте, хлопці, коні» або щось комсомольське.

А може, Малишка серед них не буде, бо якраз різатиметься в карти у «своєму» будиночку! Не дай бог у нього виграти, — приб’є!

А може, біля багаття Олександр Довженко годинами розповідатиме про мандрівки своєї молодості…

Серце калатало від радості.

Ось і він. Будинок творчості…

Павло Минович вивантажив валізку Прохорової біля воріт і визвався донести її нагору, до першого корпусу, Неля залишилася в машині з Костиком, який на останніх метрах до Будинку творчості заснув на задньому сидінні.

Перед тим, як зайти на територію письменницького пансіонату, Єлизавета Петрівна на мить прислухалася.

— Тихо. Як на цвинтарі… — промовила вона. — Щось не те…

Нагорі Клавка, Прохорова і Сіробаба побачили, що там, схоже, нікого немає. Тихо, темно, хоч око виколи. Ні багаття, ні каміну, ні звуку роялю.

Будинок творчості був мертвий.

— На це й варто було сподіватися… — пробурчав Павло Минович.

— На що? — буркнула Прохорова, не бажаючи вірити в те, що намальована нею щойно картинка раю — усього лише плід її фантазії.

— «Бенкет під час чуми» — це тільки у Пушкіна, — прокоментувала ситуацію Клавка.

— На хріна я сюди приперлася! — бовкнула Єлизавета Петрівна і додала сувору фронтову лайку.

А Неля в задумі процитувала:

Єлизавета Петрівна категорично не захотіла лишатися в Будинку творчості.

— У тебе ж кімната старшеньких вільна? — швидше констатувала, ніж запитала вона.

— Натюрліх! — підбадьорливо відказала Неля, активно маневруючи дрімучими ірпінськими дорогами. Ірпінь зустрічав їх непривітно, кілька разів машина буксувала на грузьких ділянках, які розмило після дощів.

Дім Сіробаб стояв у проваллі темряви — чужий і холодний. Рипнула хвірткою Неля Мусіївна з сонним Костиком на руках, Єлизавета Петрівна і Клавка потяглися вервечкою за Павлом Миновичем, як каченята за мамою-качкою. Настрій був не найкращий.

Але як тільки повернувся ключ у замку дачі Сіробаб, Павло Минович ожив, розправив крила. Дача була його стихією. Він заповзявся швидко перетворити холодний німий будинок, який, здавалося, вже заліг у зимову сплячку, на затишне пристановище для тих, хто любить дачну романтику. І йому вдалося здійснити це з неймовірною швидкістю: поки жінки роззиралися по хаті — що і де, — в усіх грубках оптимістично затріскотіли дрова, холодна пустка перетворилася на теплий затишок. Два відра холодної води з колонки стояли напоготові, рукомийник у маленькій комірчині був ретельно промитий содою і наповнений, на цвяшку висів білосніжний вафельний рушничок. З погреба під дерев’яною лядою волохаті руки запопадливого господаря виставляли баночки із власноручно закритою консервацією. На круглому дерев’яному столі, протертому від пилюки, лежала кругла біла скатертина, а в маленькій різьбленій «гуцульській» вазочці, яку Сіробаба привіз із рейду до Львівської письменницької організації, стояла соснова гілочка, яка під впливом тепла від грубки запахтіла на всю кімнату смолою. На великій старомодній фруктовниці з відщербленим краєчком лежали похапцем зібрані в саду і промиті під свіжою водою поцятковані чорними крапочками маленькі зелені яблучка.

Якщо в ролітівському просторі королевою була Неля Сіробаба, то тут, на цьому ірпінському острівці, безперечно, панувала влада і сила Павла Миновича.

Неля тут видавалася на диво незграбною, особливо попервах: вона розгублено тинялася по хаті, заглядала по десять разів в усі шухлядки, неначе намагаючись пригадати, де що лежить, — так, наче вона й не жила тут усе літо з дітьми.

Нарешті вона сконцентрувалась і стала готувати вечерю. Оскільки гостей не чекали, Неля не запаслася достатньою кількістю харчів. Зазвичай у суботу-неділю був хороший базар в Ірпені, тож вона планувала туди сходити. Тому зараз «зварганила» нашвидкуруч, як вона це називала, «з гівна пулю»: нарізала два великі бутерброди, призначені для неї і для чоловіка, на шість симпатичних шматочків, зварила на примусі — поки плита на дровах повільно розігрівалася, — солодку манну кашу на завбачливо купленому молоці, заправивши її корицею і ще якимись спеціями, — це був десерт. «Закрутки» Павла Миновича в скляних банках, які господар встиг помити і з яких устиг зняти металеві кришечки, виклала в салатниці, протерла тарілки-ложки-виделки…