Марина Гримич - Клавка

Духмяний витягнув з глибокої кишені штанів якийсь зіжмаканий несвіжий жмут матерії. Це виявився носовик, і він витер ним спітнілого лоба. Йому було жарко.

Натомість Клавка відчула, як її ноги задубли, спілчанський новий завгосп, гад, економить на дровах. Може, десь розпродує їх тихенько наліво і направо, а в приймальні — дубар!

Тим часом Духмяний продовжував цитувати:

— «Президія визнає правильною критику з боку ЦК КП(б)У». Ви тільки подумайте! Яке щире зізнання! Га? — і змінив іронію на сарказм: — «Президія зобов’язується надалі систематично стежити за роботою своїх друкованих органів, допомагати їм і послідовно боротися за високу ідейну якість літератури, у якої не може бути інших інтересів, крім інтересів радянської держави». Яка маніловщина! Га? І вашим, і нашим. Просто віртуозна спекуляція гаслами! І що ж ми ухвалюємо? Читаю: «Президія СРПУ ухвалює: зобов’язати редколегію „Вітчизни“ на найближчому засіданні подати план перебудови журналу» . Та-ак. « Зобов’язати редколегію „Вітчизни“ обговорити постанову ЦК КП(б)У про журнал „Вітчизна“ на засіданні разом з авторським колективом». Дуже мило! Ви так не думаєте? Га? «Доручити секціям СРПУ обговорити постанову про журнал „Вітчизна“ на своїх найближчих засіданнях в плані розгортання ідейно-творчої роботи письменників».

«Ну, і який тут підступ?» — думала Клавка, перебираючи подумки фрази останньої цитати.

Духмяний же дочитав останнього рядка і вирячився на Клавку, неначе це вона писала ту постанову. Клавка дивилась у підлогу, подумки молячись, щоб він більше не говорив своє «га?». Максим Тадейович мовчав як риба. Духмяний заліз у кишеню, дістав носовика і знову взявся обтирати ним рясний піт на обличчі.

У цей момент до приймальні ще раз зазирнув Малишко і, за спиною Духмяного, показав Рильському пляшку. Той награно сердито поморщився і махнув головою вбік, мовляв: «Я ж тобі казав — ушивайся!»

Духмяний знову взявся гортати підшивку з протоколами.

— А тепер давайте подивимось, як виконувалося жовтневе рішення Президії Спілки про журнал «Вітчизна»? Га? Та-ак, ось протокол номер одинадцять. Чи є щось? Ні! Немає! Як же так? Га? Можливо, це є в протоколі номер дванадцять? Знову немає! Знаєте, як це називається? Га? Контрреволюція! Може, ви поділяєте погляди головного редактора журналу «Вітчизна» товариша Яновського? Га?

Духмяний втупив погляд у Клавку.

«Я?» — здивувалася вона, але потім зрозуміла, що це було риторичне запитання.

— О, в протоколі номер одинадцять ви ізволили вислухати доповідь товариша Білецького про створення «Короткого курсу історії української літератури» замість старого «Нарису»! Який героїчний вчинок! — іронізував Духмяний. — Нарешті двадцять четвертого десятого тисяча дев’ятсот сорок шостого ви згадали про постанову ЦК КП(б)У від двадцять четвертого серпня! Інтересно, інтересно! І що ж пише протокол номер одинадцять? Га? «Товариш Білецький вважає, що „Нарис з історії української літератури“, виданий раніше, не може бути названий науковою працею» . Здавалося б, усе правильно написано, га? Але ні. Бо, виявляється, ця праця ненаукова лише тому, що «це є перелік окремих індивідуальних фактів в хронологічній послідовності»!!!! І це все? А ідеологічних викривлень у тому курсі не було? А те, що історія української літератури висвітлюється там ізольовано від класової боротьби, — то це неважливо? А те, що це, по суті, відродження буржуазно-націоналістичних поглядів Грушевського, — це дрібничка? Га? А те, що в «Нарисі» ігнорується вплив прогресивних діячів та течій російської літератури і перебільшується вплив західноєвропейських літератур, то це не варте критики? А те, що в «Нарисі» реставрується теорія про безкласовість, про безбуржуазність української літератури, — то це нікого не хвилює? Кого ви покриваєте? Га?

О, це вже було серйозно. Клавка навіть перестала реагувати на «га?».

— Те, що ви вирішили написати нову книгу — «Короткий курс історії української літератури», — це похвально. «На перше листопада буде складено проспект ХІХ — ХХ віків». Я зараз розплачуся від зворушення! « Не приділяти багато уваги київській літературі, зазначивши тільки, що київська література є родоначальницею української літератури». Ти диви, як загнули!

Максим Тадейович нервово зайорзав на місці: зараз гість з ЦК почне йому згадувати його виступ у Москві, де він обґрунтовував пряму спадкоємність книжної традиції Київської Русі та української літератури. Але, судячи з усього, Духмяний не хотів відволікатися на манівці. Він мав зовсім інше завдання і мусив його виконати.