Товариш Духмяний неначе й не помічав його, а весь свій пафос спрямовував на секретарку.
Згодом вона дістала від Прохорової таке пояснення:
— Клавочко, це так прийнято у вищих колах. Ну… як вам пояснити… коли боксер гамселить грушу, він уявляє собі, що лупить свого супротивника… Ви, Клавочко, якраз і були такою грушею… Ні більше, ні менше. Не може ж собі завідувач відділу пропаганди ЦК вичитувати Рильського, він посилає Духмяного, якогось зам зам зама маленького начальника… а той теж у свою чергу не може підняти голос на Максима Тадейовича, — Прохорова спрямувала свій вказівний палець догори, мовляв, «на самого Рильського»! — А як же йому, «малєнькому чєловєчьку», передати цьому самому Рильському гнів партії? Тільки накричати на сявку, тобто на вас, але в присутності слона…
Видно було, що Духмяному й самому не дуже подобалася своя роль. Він волів би визвірятися лише на секретарку, без присутності Максима Тадейовича, однак це було поза правилами гри.
— Ну, що тут у нас? Га? — нервово гортав він протоколи. — «Слухали: Про рішення ЦК КП(б)У щодо журналу „Вітчизна“» . Та невже? Хто ж доповідає? «Товариш Золотоверхий». [11] Іван Демидович Золотоверхий (1905–1978) — український культуролог, книгознавець, бібліограф, історик. До кінця 1946 р. працював у Спілці радянських письменників України (СРПУ) відповідальним секретарем і очолював партійну організацію письменників.
— У його голосі звучала іронія. — Хто ж це такий? Відповідальний секретар правління? А чому ж не товариш Рильський? Не знаєте? Га? А пасувало б! Все-таки Голова Правління як-не-як! Совість Спілки. Чи, може, він не згоден з рішенням партії? Чи не хотів бруднити своїх білих рукавичок? Га? Тому й знайшов цапа відбувайла?
Клавка замислилася: Іван Демидович Золотоверхий був не лише відповідальним секретарем Спілки, він ще й очолював партійну письменницьку організацію, а це була номенклатурна посада при Відділі літератури та мистецтва Управління пропаганди та агітації ЦК КП(б)У. Такий зневажливий тон також невипадковий. Мабуть, на його місце планують когось іншого.
Духмяний, не дочекавшись Клавчиної відповіді (та, мабуть, вона й не передбачалася на риторичне запитання) і реакції Максима Тадейовича, продовжив:
— І що ж товариш Золотоверхий нам повідав? Га? «Про те, що ЦК КП(б)У викрив ідейно-політичні перекручення і помилки, що мали місце в журналі „Вітчизна“, і запропонував Президії приєднатись до рішення ЦК КП(б)У та намітити шляхи перебудови в подальшій роботі журналу» . Щось не дуже він багатослівний. Ви не думаєте? Га?
Духмяний зиркнув невидющим поглядом на Клавку. Та у відповідь здвигнула плечима.
— І це все? Га? А де ж дискусія? Де дружня критика? Де імена? Га? Чи журнал «Вітчизна» — це якась абстрактна істота, яка робила різні порушення, а письменники, які там працювали, — ні при чому? Га?
Клавка кліпала очима. Зараз він іще раз скаже своє «Га?» і вона лусне від сміху.
— Щось швиденько ви всі справилися. Ще й не встигли побалакати, а вже товариш Городськой [12] Яків Зіновійович Городський (Блюмкін) (1989–1966) — поет, публіцист. Писав російською мовою. У 1940-х — член Правління і Президії СРПУ.
спішить зачитати проект резолюції. Ну, і що там написано в тій резолюції? Га? « Ухвалили: Президія Спілки радянських письменників України цілком і повністю приєднується до постанови ЦК КП(б)У „Про журнал ‘Вітчизна’“. Ця постанова з більшовицькою прямотою викриває численні ідейно-політичні помилки, яких припустилась у своїй практиці редакція журналу „Вітчизна“. Редакція „Вітчизни“ видрукувала ряд творів з буржуазно-національної обмеженості, низкою порочних творів давала викривлене відображення життя радянських людей». Інтересно! Дуже інтересно! От усе наче правильно. А щось тут не те. Вам так не здається, га?
Клавка вщипнула себе боляче за руку, щоб не розсміятися з чергового «га?». На виручку їй прийшов, сам того не знаючи, Малишко. Крізь щілину у дверях зазирнуло його червоне обличчя з розкосими очима. Його брови підстрибнули, немов питаючи Максима Тадейовича: що відбувається? Той махнув правою долонею складених за спиною рук: іди звідси, поки живий!
Тим часом начальник з ЦК зробив паузу:
— О, ще щось інтересне! Ви тільки послухайте: «Президія СРПУ визнає, що вона не вживала заходів до виправлення лінії редакції „Вітчизни“ і не вела боротьби з ворожими впливами в літературі» . Ну, це чистісінької води контрреволюція! В підтексті читай: «Ми про все знали. І мовчали. Бо не бачили в лінії редакції „Вітчизни“ нічого шкідливого!» Так? Га?
Читать дальше