Проте вона помилилася: жінка прийшла до неї через день. Оскільки вікна вже були помиті, Ірина запросили її на чай і почала розпитувати про життя: її завжди цікавили люди, які становили повну протилежність їй самій, ті, що перебували на протилежному полюсі соціальної ієрархії.
Жінка, як з'ясувалося, народилася в Бердичеві, а коли їй виповнилося десять років, батька перевели до Києва. Жили вони дуже заможно: машина, квартира, дача, в домі тільки пташиного молока бракувало. Однак з доброго дива батько почав хворіти на якусь психічну хворобу. Час від часу з ним траплялися дивні напади: він ішов на кладовище і починав їсти землю. Що вже з ним не робили, яким лікарям не показували — все дарма. Йому робилося дедалі гірше. А їхня колись повна чаша порожніла на очах. Багатство зникло. Врешті-решт вони почали жити лише на мамину зарплату і батькову пенсію за інвалідністю. У неї самої життя не склалося: чоловік любив випити і її привчив. Спершу вони пропили свою квартиру, а потім, після смерті матері й батька, і батьківську. Тепер живуть на вокзалі. Ось така сумна історія падіння.
— А де ви жили в Бердичеві? — поцікавилася Ірина.
— Та в центрі, недалеко від кляштору.
— Ви знаєте, я теж із Бердичева. Щоправда, жила на слобідці. А яке ваше дівоче прізвище, може, я згадаю? Адже ми з вами майже однолітки!
— Семакіна.
Ірина наморщила чоло:
— Не пам'ятаю. Хоча прізвище здається знайомим. Ким працював ваш батько?
— У міліції.
Ірину немов блискавкою вразило.
Вона дивилася на це жалюгідне створіння, а в скронях гупала кров. Все-таки є вища сила! Якою ж досконалою є світобудова, якщо злочинець несе покарання навіть через десять років і навіть не в одному поколінні!
— А прізвище Варданян вам нічого не говорить?
Жінка перелякано округлила очі.
— Рубен Варданян. Батько ніколи не називав це ім'я? — повторила Ірка.
Жінка скривилася, і на її обличчі застиг дивний вираз, який промовляв: мені вже все байдуже. Проте відповіла:
— Батько ще за життя поставив розкішний пам'ятник якомусь Рубіку Варданяну на Байковому цвинтарі. Але той батьковим другом ніколи не був. Це точно…
Пізніше Ірина не пошкодувала часу і таки з'їздила на Байкове. Вона знайшла могилу Рубіка Варданяна. На ній стояв дуже дивний пам'ятник: рука з обірваним наручником. Внизу напис дрібними літерами: «Рубіку, ти був правий — землю їм і сечу п'ю». Підпису не було…
…Ірина стояла на сходовому майданчику чорного ходу будинку-химери. Зненацька десь ізгори долинула мелодія мобільного телефону. Вона впізнала свого життєрадісного Моцарта і кинулася на звук. П'ять сходинок догори, ще дві, ось і дверцята, вони відчинені, ось і він, маленький електронний хлопчик, який так гарно грає Моцарта і так м'яко освітлює старовинний стілець, на якому лежить.
— Алло!
— На жаль, ваш абонент перебуває поза зоною досяжності…
— Хто дзвонив?
— Приватний номер. Тобто зашифрований.
Ірина вже нічому не дивувалася. Ні тому, що мобільник упав униз із кімнати Мойсея Давидовича, а опинився тут, у кімнаті на тому ж рівні, що й перша. Ні тому, що звук удару був металевий, а телефон лежить на м'якому стільці. Не здивувало її й те, що сходи, якими вона довго піднімалася в темряві, в кільканадцять разів перевищували справжню відстань між поверхами. Вона знала змалечку — для цього будинку нормою є ненормальні речі. Адже це не простий будинок. Це — дім-древо.
Вона залишила мобільний телефон лежати на стільці, а сама сіла в старе крісло-гойдалку, що стояло поруч. Хитнула крісло раз, вдруге. Раз-два… раз-два…
«От робили колись меблі! Ліг — і отримуй насолоду. Вигин спинки ідеально розслабляє м'язи спини. І навіть найбільша проблема сучасних крісел — шия й голова в них не відпочивають — у цьому екземплярі враховано в дивовижний спосіб просто ідеально… Раз-два… раз-два… Гойда-гойда-ша, де кобилка, там лоша… Здається, я починаю впізнавати цей стан розслабленості, починаю впізнавати це крісло, починаю згадувати… Моє тіло впізнає це крісло, це безсумнівно… Безсумнівно також, що воно пов'язане саме з цим будинком… У кого ж воно стояло?… В чиїй оселі?… Кому належало?.. Гойда-гойда-ша… Раз-два… раз-два… Берта Соломонівна? Ні, в неї такого не було. Дядько Рафік? Ні, в нього завжди були найсучасніші меблі — він був схиблений на всьому новому, тож не минало й півтора року, як він міняв у своїх кімнатах всі меблі. Він ненавидів „мотлох“ і позбувався його безжально. Те, що можна було продати, продавав у комісійному Берти Соломонівни, а те, що, на його думку, коштувало копійки й не варте було мороки, виносив у двір у дерев'яних базарних ящиках пізно увечері, а рано-вранці ящики були вже порожні. Час від часу тітка Каріна, його дружина, казала: „Рафіку, знаєш, на кому я сьогодні бачила свою кримпленову сукню? На Главачці, секретареві райкому партії!“ Тоді вони довго сміялися. Ірка ніяк не могла зрозуміти — невже сама секретар райкому приходить вночі на Торгову, 4, дізнаючись від своїх партійних агентів, що Варданяни купили меблі, а отже, днями робитимуть шмон у своїх лахах, і риється там до скону, щоб здобути омріяну кримпленову сукенку тітки Каріни, яку їй торік Рафік Вазгенович привіз із Москви? Уже згодом Ірина зрозуміла, що існує таємний ланцюжок „спекулянтів“, який і постачає всю бердичівську еліту імпортними лахами. Главачка напевне знала, що Каріна — законодавиця моди в містечку, вона одягається найкраще в місті, бо її Рафік має зв'язки. І тому, коли секретареві парт-кому, затюканій своєю безглуздою роботою, приносили точнісінько таку сукню, як у Каріни Варданян, та хапала річ одразу, та ще й утричі переплачувала за неї… Якби вона знала, що та сукня, можна сказати, з помийниці Торгової, 4, то напевно б дістала інфаркт! Дивна річ, думала Ірина, дивна психологія радянського обивателя: престижно було вдягатися в ті самі кофтинки, костюмчики, блузки, що й окремі місцеві авторитети — офіційні й неофіційні. Зараз жінка повісилася б, побачивши на прийомі чиюсь дружину в тому самому вбранні, що й вона. А раніше…
Читать дальше