Марина Гримич: Фріда

…Ні, це крісло не Варданянів. І не могло воно стояти у Соболєвих, воно не пасувало до спартанської офіцерської обстановки… Хоча… Не може бути, здається, саме у Соболєвих вона на ньому гойдалася… Як же це? Стоп! Вона гойдалася в ньому і в Берти Соломонівни!… Спершу гойдалася, згодом гойдала ляльок… Як це може бути?… Точно, і у Соболєвих, і у Берти Соломонівни… Щось тут не те…»

Тут заграв завжди оптимістичний Моцарт з мобільного. Ірина, яку почало заколисувати гойдання, спинила крісло і втупилася в маленького електронного хлопчика. Приватний номер… Тобто зашифрований… Можна навіть не вставати… У цьому місці телефон дзвонить не для розмов, а щоб подати якийсь знак, показати шлях, яким треба рухатися в лабіринтах дому-древа. Мобільник освітлював стілець, на якому лежав — старий стілець із оббитими гобеленовою тканиною сидінням і спинкою… Нитки вже посоталися, малюнок стерся. Цей малюнок Ірина знала напам'ять: пастух і пастушка, вдалині на горі замок, а внизу пасуться овечки… Вона завжди питала тітку Ірену: чому овечки блакитні? А та сміялася: не вистачило білих ниток! Ірина розглядала малюнок і з дитячою впертістю продовжувала допит: «Можна ж було платтячко пастушки зробити не білим, а голубим, і тоді овечок виткати білими!» Тьотя Ірена обіймала Ірку і цілувала у маківку з кучерявим волоссям: «Просто цей стілець дуже старий, він єдиний залишився з гарнітуру моєї бабці, бачиш, тут навіть на спинці вензель є — ось, літера „О“, що означає „Огінські“. Це наша фамільна реліквія… А точніше, одна з них, — сумно додала вона. — Цьому стільцеві стільки років, що кольори тут змінилися: одні вицвіли, інші забруднилися. Придивися до платтячка пастушки на сидінні, бачиш — воно колись було рожевим… Дивися, на бантику дуже добре видно…» — «А де шиють такі платтячка?» — «Ніде не шиють, — сумно посміхнулася тітка Ірена. — Точніше, його можна пошити, тільки нема куди в ньому піти… Зараз це не модно… А коли я була мала, на мене силою вдягали такі сукенки, коли ми йшли до костелу, а я їх ненавиділа, намагалася замастити, щоб іншим разом не вдягати… А тепер шкодую: як би мені хотілося зараз надягти таку сукню, нехай тільки для себе, для чоловіка чи для Андрійка…»

Так, це був стілець Жевуських. І крісло-гойдалка було їхнім… Просто пан Збігнєв час від часу «встрявав у якісь історії», і пані Ірена, боячись обшуків, переносила на зберігання улюблені фамільні речі то до Берти Соломонівни, то до Соболєвих — залежно від того, з ким на той час вона перебувала в «кухонному мирі».

Мобільний телефон затих, Ірина знову почала гойдатися, заколисуючи саму себе.

«Отже, я у Жевуських…»

Це було найсвітліше помешкання в усьому домі, бо було розташоване на розі, і його вікна виходили не лише у двір, як в інших оселях, а й на вулицю.

Тут Ірина час від часу робила уроки з Андрієм Жевуським. О, це найяскравіший спогад її дитинства…

Андрій Жевуський… Анджей, як називала його мама, пані Ірена. Щось ангельське було в тому імені… Андрій був для неї янголом, однак не в розумінні охоронця, рятівника, готового прийти на допомогу будь-коли чи сотворити чудо, а в розумінні недосяжності. Жевуські жили на верхньому — небесному — рівні дому-древа, на верхівці світобудови, вони були небожителями, відтак їхнє життя було світлим і красивим, а отже, для неї недосяжним…

Збігнєв Жевуський — старий поляк, який, судячи з уривків розмов, що точилися поміж пані Іреною та Бертою Соломонівною, відсидів і повернувся в рідні місця хворим і виснаженим… Пані Ірена була на багато років молодша за нього, їх познайомили в Сибіру. Іренині батьки майже силоміць віддали її заміж за старого. Вона погодилася на одруження лише тоді, коли мама пообіцяла їй: «Зі Збігнєвом, доню, ти будеш, як у Бога за пазухою. Все, що ти недолюбила, недоїла, недопила, недоотримала у дитинстві, надолужиш із ним. Вір мені, доню». Пані Ірена не раз згадувала ті слова із вдячністю.

Ірина довго не знала, чим саме заробляв на хліб дядько Збігнєв, точніше, її це не цікавило, вона просто захоплювалася тим, що Жевуські жили, як на той час, просто розкішно. Щоправда, вона дивувалася: чому в пору, коли в Бердичеві почали будуватися перші кооперативні будинки з усіма вигодами, з Торгової, 4 переселилися лише Альперовичі, які були далеко не найбагатшими.

Тільки тепер, зі своїм бізнесовим досвідом, вона розуміла: на це були причини переважно конспіративного характеру. В домі-древі легше було робити ґешефти, вести «нелегальну трудову діяльність», приховувати справжні прибутки, утримувати таємні канали збуту, поповнення, складування. Тут легше було зберігати таємниці. Дім-древо був для його мешканців фортецею, і лише тут вони почувалися безпечно, лише тут могли виживати.