Марина Гримич - Фріда

Так, тільки Каріна Варданян могла носити білизну такого кольору. І не дивно, адже шовк, атлас, нитки, бісер, стрічки привозив пані Ірені саме дядько Рафік. Коли він повертався з далекої мандрівки і входив через арку в двір дому-древа, то кричав: «Караван прибув!» І починав разом з таксистом вивантажувати валізи, ящики, мішки…

«Ти — східний чоловік, — казала йому тітка Ірена. — В цьому твоя прєлєсть!»

Ірка підслухала цю розмову, коли робила з Андрієм математику.

Вона запам'ятала той довгий смачний поцілунок, який подарувала своєму сусідові пані Ірена. Він пахнув східними солодощами і прянощами, трояндовими пелюстками й жасминовою водою. Напевне, той запах долинав від тих полотняних мішечків і екзотичних баночок, що стояли на трюмо, але Ірці хотілося вірити, що це був аромат поцілунку…

Як вона хотіла стати схожою на пані Ірену!

Ірина із заплющеними очима намагалася пригадати ще щось із побуту Жевуських. Щось таємне і небезпечне було в тих спогадах… Щось таке… адреналіномістке… Що ж то за таємниця? Як знайти дверцята до неї?

Дверцята! Так! Саме дверцята! Адже двері — суттєвий елемент дому-древа. В ньому було багато дверей, але ще більше — потаємних дверцят.

— У кожній родині, яка себе поважає, мають бути потаємні дверцята, — казала Берта Соломонівна. — Без них життя родини стає справою публічною, або, як тепер кажуть, колективним достоянієм. Не вір, дєтка, тим, хто вважає соціалістичну сім'ю ідеалом.

Так-так. Саме потаємні дверцята. Вони були і в цій оселі.

Ірина вже вкотре встала зі зручного крісла-гойдалки і, освітивши собі шлях мобільником, як сновида, посунула в тому напрямку, де були потаємні двері. Вона почала обмацувати стіну, однак ніде нічого не було. Мобільник згас, вона знову натисла кнопку, щоб освітити стіну. Нічого нема. Не може бути! Дверцята мають бути десь тут. Вона почала, немов у лихоманці, здирати старі шпалери зі стіни, і нарешті побачила сліди замурованих дверей. Ірина притулилася щокою до стіни і заплющила очі…

Тітка Ірена, завжди привітна, весела й безтурботна, оберігала ті дверцята, мов левиця. Вони завжди замикалися на ключ, навіть… навіть коли хтось там був… Так-так… Тітка Ірена носила туди їжу на таці… Так-так… А ще… Ще дядько Збігнєв часом пропадав на цілий тиждень, хоч і не виходив з дому… Це помітила Берта Соломонівна. Значить, Ірена там його замикала. Для чого? Він що, був божевільним? Та ні, звісно! Звідтіля чулися чоловічі голоси. Досить глухо, але ж Ірка їх чула. А от Андрій не чув. Чи просто вдавав, що не чує…

Андрій, Андрійко, Анджей…

Господи боже, вона згадала! Так, це воно!

Якось Ірка прийшла до Жевуських робити математику. Вона мала математичні здібності й феноменальну пам'ять на цифри та формули, а Андрій був типовим гуманітарієм. От пані Ірена й заманювала до себе Ірку: послуги Анджеєвої однокласниці коштували дешевше, ніж репетиторові, тим більше дівчинка відпрацьовувала Іренині подарунки і у школі на контрольних: вона розв'язувала одразу два варіанти — для себе і для Андрія…

Так-так… Ось Ірка прийшла до Жевуських… Тихенько прослизнула у вітальню… Дім-древо привчив її ступати тихо й обережно… Андрій стояв на колінах і цілував материну руку, а пані Ірена плакала:

— Побожись мені Маткою Боскою, що ти ніколи в житті не візьмеш в руки карти!

— Клянусь, мамо!

Вона поцілувала його в маківку і крізь сльози прошепотіла:

— Фарт не передається від батька сину, тільки через два покоління, розумієш?

— Розумію, мамо!

Ірка збагнула, що її присутність у той момент була б небажаною, і тому безшумно вислизнула з оселі Жевуських.

«Отже, пан Збігнєв був картярем, професійним картярем».

Ось чим можна пояснити, що пан Збігнєв зникав на тиждень, не виходячи з власної оселі… Ось чим можна пояснити те, що меблі Жевуських частенько «подорожували» від них до Берти Соломонівни або Соболєвих, а за якийсь час — назад, ось чим можна пояснити слова Ірениної матері, що «за Жевуським ти будеш, як у Бога за пазухою»… Але чи мала рацію стара полячка? Хіба можна оте життя на вулкані, яким жили Жевуські, назвати «Божою пазухою»? Хто знає? У тій нудній, одноманітній і стандартній радянській дійсності гострі різнополюсні відчуття справді могли видаватися щастям…

Це теж було однією з причин, чому звідси, з Торгової, 4 майже ніхто не хотів виїжджати. Люди були тут щасливими…

Ірина підійшла до вікна. Надворі почало світати… Будучи жайворонком, вона безпомилково визначила: четверта година ранку.