Марина Гримич - Фріда

Анджей, Анджей… Чиста дитина, пещений мамин синок, скільки внутрішнього благородства, делікатності, інтелігентності! І скільки гонору!

Для Ірки він був ідеалом, який то наближався до неї, то віддалявся… Він був голубооким красенем, проте зовнішність хлопця мало тривожила Ірину — навіть якби він був потворним горбанем, вона однаково «запала» б на нього. Її в Андрієві цікавило лише одне: його походження, його прізвище: Жевуський.

А для нього?… Ким вона була для нього?…

Ірина зупинила крісло-гойдалку і навмання натиснула кнопку на мобільному: екран засвітився. Вона взяла стілець у руки й понюхала. Він пах Жевуськими. Маніпуляції нюхання її навчила пані Ірена. Точніше, не вчила, просто робила так завжди. Польська кобіта все визначала на нюх. Саме так пані Ірена купувала м'ясо й курей на базарі, взуття в магазині, «з-під поли» чи «з рук» (на нюх вона визначала якість шкіри). Жевуська ніколи не куштувала їжі під час приготування, вона визначала її готовність і смакові характеристики лише по запаху. Випікаючи свої ароматні «бабусині тортики», вона ніколи не відкривала дверцята духовки, проте завжди безпомилково виймала коржі вчасно, аж до секунди, що було незбагненним для решти користувачів спільної кухні. Про пані Ірену та її манеру готувати казали: «Напевне, вона знає якесь слово, не інакше». «Яке слово?» — дивувалася в дитинстві Ірка. «Чарівне», — жартувала Берта Соломонівна.

На нюх пані Ірена визначала й чоловіків. Вони ходили до неї на примірку, хоча Жевуська була жіночою кравчинею. Взагалі вона, здається, спеціалізувалася на жіночій нижній білизні. Саме пані Ірена пошила Ірці перший бюстгальтер. Її привела до Жевуських Берта Соломонівна. Ірка трохи соромилася своїх грудей, і тому вперто відмовлялася роздягатися, однак пані Ірена почала гладити її по голові, розчісувати кучері, докладно розпитувати, що їй сьогодні снилося, тож коли жінка зняла з дівчинки кофтинку, та цього навіть не помітила. Не те щоб Ірка не бачила, що робить пані Ірена, навпаки, вона все чудово розуміла, але їй геть не хотілося опиратися, навіть більше, це було дуже приємно.

Такого «бюстику» в неї більше ніколи не було: щоб сидів як улитий, не тер, щоб «дихав», і такий гарний: оздоблений рожевими перламутровими бісеринками, а між чашечками пах якимись невмирущими трояндовими пахощами рожевий трояндовий бутон… «Дівчинко моя, — казала пані Ірена, — якби ти знала, скільки лиха приносить жінці перший поганий бюстгальтер, коли груди затиснуті в занадто вузький або обвислі в заширокому ліфчику! Порушення кровообігу, недорозвиненість молочної залози і відсутність молока, коли воно конче необхідне твоєму немовляті, або навпаки — гіпертрофована молочна залоза, яка з віком набуває загрозливих розмірів! А психологічні комплекси і травми! А ця мода на синтетику, адже тепер навіть мереживо синтетичне! Жіночі груди повинні дихати, вони живі, запам'ятай цей! Знаєш, як знадобляться тобі гарні груди у спілкуванні з чоловіками! І врешті-решт це — краса».

Ірка стояла, немов заворожена, і витала в рожевих мріях…

«От і все, панночко! Можете вдягатися! Обіцяю: ви згадуватимете пані Ірену все життя! Особливо, коли матимете справу з чоловіками».

Так, на цьому вона також добре зналася. Чоловіки її любили. І вона їх…

— Фрі-іда! — зненацька долинуло звідкілясь із двору. — Фрі-іда!

Ірина підхопилася з крісла, підскочила до балкона, розчинила засклені рами і визирнула у двір.

Було темно. Місяць освітлював лише дах будинку і майже не проникав у дворовий колодязь.

По стіні знову промайнула тінь, і все завмерло, стало, як і було…

Ірина обперлася на поручні: звідки вона знає цей голос?

Жодних асоціацій.

Це скидалося на голос божевільного з того світу…

Спускатися донизу геть не хотілося. Тут, у цій оселі Жевуських, було безпечно. Тож вона нікуди звідси не піде. Зараз навіть важко згадати, скільки разів безсонними ночами вона мріяла жити саме тут, у невістках пані Ірени. Скільки разів уночі вона повторювала солодке: «Я — Ірина Жевуська!»

Ірина зморщилася. Чомусь саме цей спогад її неприємно кольнув. Тоді вона його відкинула безжально, як непотріб. Натомість, зручно вмостившись у кріслі-гойдалці, поринула в інші спогади. Вона спробувала відтворити візуальний образ пані Ірени.

Цілісної картини створити не вдавалося, зате один за одним, немов хвилі, зринали уривки спогадів: у шафі — різнокольорові рульончики шовку для пошиття білизни, рожеві, кремові, коралові, кольору морської хвилі, лимонні, жовті, білосніжні, слонової кістки і ґранатові. Оцей ґранатовий колір… від нього Ірина просто божеволіла. Переїхавши до Києва, вона була шокована, коли дізналася, що ґранат червоного кольору… Ґранатовий колір тітки Ірени був тим, що називається тепер індиго, або, по-простому, волошковий. Ірка не могла уявити собі жінку, яка б носила білизну такого кольору. І якось вона не втрималася і запитала-таки: «Тьотю Ірено, а хто носить білизну такого кольору?» — «Каріна!» — розсміялася вона і з цікавістю подивилася на неї. — «А я дивувалася, чому ти так пильно розглядаєш ці рульончики? Ось про що ти думаєш! З тебе будуть люди!» — сказала пані Ірена і погладила дівчинку по голові.